Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків

Нова редакція ст. 71 ККУ з Коментарями.

1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б одне із кримінальних правопорушень є особливо тяжким злочином, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років. При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

4. Остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

5. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше кримінальних правопорушень, суд призначає покарання за ці нові кримінальні правопорушення за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

Коментар до ст. 71 КК України

1. Стаття 71 КК визначає порядок, правила і принципи призначення покарання за сукупністю вироків.

2. Сукупністю вироків у кримінальному праві називають результат приєднання до покарання за вчинений осудженою особою (тобто особою, яка відбуває покарання за попереднім вироком) новий злочин невідбутої частини покарання за попередній злочин.

3. При складанні покарань суд, призначає покарання за новий злочин, а потім до покарання, призначеного новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Поглинання менш суворого покарання більш суворим при сукупності вироків не допускається.

4. Повне або часткове приєднання покарань при сукупності вироків обмежується не санкцією статті, що передбачає більш суворе покарання, а мірою цього виду покарання, встановленого законом: позбавлення волі строком до десяти років, а за окремі, найбільш тяжкі злочини, якщо вони входять до сукупності,— строком до п’ятнадцяти років, а у випадку, коли особа засуджена до довічного позбавлення волі, яку в порядку помилування замінили позбавленням волі на певний строк, якщо ця особа в період відбування покарання знову вчинила злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі,— строком до двадцяти п’яти років; виправні роботи без позбавлення волі, строком до двох років і т. ін.

5. Додаткові покарання за сукупністю вироків також приєднуються до основного покарання, призначеного остаточно. При цьому додаткові покарання одного виду складаються за загальними правилами, а різновидні виконуються самостійно.

Інший коментар до статті 71 Кримінального кодексу України

1. Призначення покарання за сукупністю вироків має більш жорсткі правила у порівнянні а інститутом призначення покарання за сукупністю злочинів. Це пояснюється тим, що за наявності сукупності вироків особа, яка вчинює злочин, відзначається значною суспільною небезпекою. За вчинений нею перший чи перші злочини вона піддана засудженню. До неї вже застосовано кримінальне покарання. Це повинно було стримувати таку особу від подальшої злочинної поведінки. В даному випадку засуджена особа нехтує винесеним вироком, не робить належних висновків і вчинює новий злочин чи злочини. За таких умов вона повинна нести більш сувору відповідальність, ніж особи, в діях яких має місце сукупність злочинів, бо вони ще не піддавались кримінальному покаранню. Такий самий підхід мав місце і в законодавстві, яке діяло раніше. Але чинний Кодекс підвищив верхню межу покарань, які можуть застосовуватись до винних осіб у таких випадках.

2. У ч. І ст. 71 передбачено, що призначення покарання за сукупністю вироків має місце за таких умов:

— особа вчинює новий злочин після постановлений вироку, яким вона засуджена за вчинений нею раніше злочин;

— ця особа ще не відбула покарання, винесеного першим вироком.

Оскільки в законі застосований термін “постановлений” вироку, з цього слід зробити висновок, що час, який нас цікавить, наступає з моменту проголошення судом вироку. Для цього не є обов’язковим, щоб вирок вступив у законну силу.

3. Специфічним для призначення покарання за сукупністю вироків є те, що до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. З наведеного випливає, що в такому разі, як правило, не застосовується принцип поглинання покарань, а покарання складаються повністю або частково.

4. У кожному конкретному випадку важливо встановити невідбуту частину покарання. Вона визначається в залежності від виду покарання, а також від того, реально особа відбувала покарання, чи вона звільнялась від відбування покарань з випробуванням (ст. 75—79), до неї було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 та 83), відбувалась заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82), застосовувалось звільнення від покарання за хворобою (ст. 84), застосована амністія, за якою засуджений частково звільнений від покарання або йому замінена вевідбута частина покарання більш м’яким покарання тощо. В усіх наведених випадках по- різному буде визначатись невідбута частина покарання. Якщо особа звільняється від відбування покарання з випробуванням і під час іспитового строку вчинює злочин, то невідбутою частиною покарання буде вважатись те покарання, до якого її було засуджено за вироком суду. В тому разі, коли ця особа була під вартою у зв’язку з обранням їй такого запобіжного заходу, цей період виключається з покарання, яке призначив їй суд.

Якщо до особи було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, то невідбутою частиною буде вважатись той строк, від якого вона була умовно-достроково звільнена. Якщо особа, відбуваючи покарання у вигляді позбавлення волі, вчинить новий злочин, невідбутою частиною покарання вважається період з моменту винесення постанови про обрання запобіжного заходу в зв’язку з вчиненням нового злочину.

Наведені та інші положення, що стосуються обчислення не-відбутої частини покарання, були реґламентовані в абз. 6—8 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінальних покарань” від 22 грудня 1995 р. № 22 з наступними змінами. Вони є вірними і в умовах дії чинного Кодексу, звичайно, з відповідним врахуванням нових статей, які торкаються підстав звільнення осіб від відбування покарання тощо.

5. При засудженні особи за новий злочин, який вона вчинила після засудження за перший злочин, їй обирається покарання на загальних підставах, викладених в ст. 65—67.

6. Специфічним при призначенні покарання за сукупністю вироків є призначення максимального строку основного покарання, яке обирається за сукупністю. При визначенні цього строку суд має в своєму розпорядженні визначене покарання за новий злочин і невідбуту частину покарання за попереднім вироком. За загальним правилом верхньою межею є максимальний строк для даного виду покарання, передбачений Загальною частиною Кодексу. Наприклад, для позбавлення волі — це 15 років, для обмеження волі — 5 років, для виправних робіт — 2 роки. Такий порядок визначення верхньої межі покарання застосовується, коли особою вчинені злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості і тяжкі. Якщо до складу вчинених особою злочинів входить хоча б один особливо тяжкий злочин, то верхня межа остаточного покарання може бути і більше 15 років позбавлення волі. Але цей строк не повинен перевищувати 25 років.

7. У ч. 2 ст. 71 передбачено положення, згідно з яким при засудженні особи за один із злочинів до довічного позбавлення волі менш тяжкі покарання, обрані за інші злочини, поглинаються цією мірою покарання при обранні остаточного покарання за сукупністю вироків. Таким чином, лише в цьому випадку закон передбачає застосування принципу поглинання покарань.

8. У ч. З ст. 71 передбачено, що призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягають приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

9. У ч. 4 ст. 71 регламентуються загальні положення про правила визначення остаточного покарання. Так, воно не може бути меншим від покарання, призначеного за новий злочин, а також меншим невідбутої частини покарання.

10. У ч. 5 ст. 71 передбачаються особливості призначення покарання за сукупністю вироків у тому разі, коли особа після першого вироку вчинює не один, а два чи більше злочинів. У законі передбачено, що за ці два чи більше злочинів покарання обирається за правилами призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70). Після цього до остаточного покарання, обраного за сукупністю злочинів, додається невідбута частина покарання за першим вироком. При цьому діють правила, передбачені ч. 1—3 ст. 71 ККУ.