Нова редакція ст. 60 ККУ з Коментарями.

1. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

2. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

3. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Коментар до ст. 60 КК України

1. Арешт як міра кримінального покарання призначається на строк від одного до шести місяців і полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції.

2. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

3. Арешт не застосовується до:

а) осіб, віком до шістнадцяти років;

б) вагітних жінок;

в) жінок, які мають дітей віком до семи років.

Інший коментар до статті 60 Кримінального кодексу України

1. Арешт у розумінні ст. 60 в особливою формою державного примусу, що застосовується судом від імені держави а урахуванням принципу необхідності і достатності (ч. 2 ст. 65) до особи, винної у вчиненні злочину невеликої тяжкості (ч. 2. ст. 12), і створює внаслідок ізоляції засудженого і застосування певного режиму умови для виправлення засудженого.

Арешт як покарання за вчинений злочин застосовується не тільки для ізоляції винної особи, а й для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами (спеціальна та загальна превенція), і тягне судимість винного.

На відміну від ст. 54 сучасної редакції Кримінального кодексу РФ, у ч. 1 ст. 60 чинного Кодексу України не міститься визначення режиму або типу ізоляції (як правило, вони визначаються законом шляхом вибору певного виду виправної установи), але на цей час існують загальні вимоги щодо ізоляції. Наприклад, розміщення чоловіків окремо від жінок; неповнолітніх окремо від дорослих; осіб, що вперше притягнуті до кримінальної відповідальності, окремо від осіб, які вже відбували кримінальне покарання та ін.

Застосування покарання у вигляді арешту вперше передбачається у п. 8 ст. 51, але поняття арешту не є законодавчою новелою у широкому розумінні. Термін “арешт” (від лат. аггев-Ішп — судова постанова) використовується:

а) у цивільному та господарському процесі — як засіб забезпечення позову (створення можливості для майбутнього реального виконання рішення суду) у разі, коли відповідач здійснює або може здійснити дії, які перешкодять або зроблять неможливим реальне виконання судового рішення (ст. 152 ЩІК України), або якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду (ст. 66 ГІПС України). Наприклад, у ст. 152 ЦПК України передбачається накладення арешту на грошові суми, у ст. 393 ЦПК України — на будинок; а у ч. 1 ст. 67 ГПК України — можливість накладення арешту на все майно або грошові суми, Ідо належать відповідачу;

б) у кримінальному процесі — у розумінні певних слідчих дій, які спрямовані на досягнення задач кримінального судочинства, зазначених у ст. 2, 22, 23 та 29 КПК України. Зокрема:

— в якості забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна з додержанням вимог ст. 28, 29, 53і, 125, 126 та п. 7 ч. 1 ст. 253 КПК України шляхом недопущення здійснення будь-яких операцій з майном (в тому числі з грошовими вкладами) підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які несуть кримінальну відповідальність за їх дії, крім предметів першої необхідності, визначених у Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком;

— взяття під варту (п. 4 ч. 1 ст. 149 та ст. 155 КПК України), тобто утримання під вартою у слідчих ізоляторах (а в окремих випадках, згідно із ч. З ст. 155 КПК України, — в тюрмі або місцях тримання затриманих), обирається як запобіжний захід тоді, коли ніякий інший не здатен забезпечити досягнення цілей, передбачених ч. 1 ст. 148 КПК України;

— затримання кореспонденції (будь-яких відправлень, тобто носіїв інформації, крім засобів масової інформації, що відправллються згідно а підпискою), об’єктом проведення якої е поштово-телеграфні установи (ст. 187 КПК України) та інші канали зв’язку (ст. 187Г КПК України).

Слід звернути увагу на те, що у тексті Кримінально-процесуального кодексу України терміни “арешт кореспонденції” та “затримання кореспонденції” використовуються в якості синонімічних понять, разом з тим поняття “арешт” е більш широким і охоплює затримання кореспонденції як перший елемент єдиної за змістом слідчої дії, спрямованої на порушення вільного обігу інформації.

У таких випадках процесуальний зміст арешту складається з низки елементів:

— безпосередньо затримання;

— огляд;

— виїмка (у разі необхідності).

2. Застосування арешту як дисциплінарного стягнення за порушення військової дисципліни (бездоганного і неухильного додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами та іншим законодавчими актами України) було передбачене ще ст. 48—51 Дисциплінарного статуту Збройних Сил, затвердженого Законом України “Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України” від 24 березня 1999 р. № 551-ХІУ. Його дія поширюється на Прикордонні війська України, Національну гвардію України, Службу безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України, інші військові формування, створені відповідно до законів України, та на громадян, звільнених з військової служби у відставку чи в запас з правом носіння військової форми під час її носіння. Відповідно до ч. 2 ст. 60 арешт в якості певного виду кримінального покарання військовослужбовці також відбувають на гауптвахті.

3. У відповідності з ч. З ст. 60 арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років.

У першому випадку законодавець врахував, що формування неповнолітнього як особи ще не закінчилося, відсутній належний життєвий досвід і не сформована система соціальних орієнтирів, тобто емоційно-вольова сфера психіки ще не досягла стійкості.

У другому випадку знаходження жінки у стані вагітності супроводжується низкою психологічних і фізіологічних факторів, які в певній мірі понижують здатність жінки контролювати свою поведінку. Таким чином, умови ізоляції здатні в значній мірі негативно вплинути на психічний стан вищезазначених категорій осіб. Тобто у разі застосування до них арешту мета покарання, визначена у ч. 2 ст. 50, не може бути досягнута. Крім того, певною мірою були б порушені положення ч. З ст. 50.

Незастосування арешту до жінок, які мають дітей віком до 7 років, пов’язане, по-перше, з очевидною недоцільністю перебування таких засуджених в умовах ізоляції та, по-друге, із можливістю подальшого їх виправлення, а також запобігання вчиненню ними нових злочинів без ізоляції від суспільства.

Як вид покарання за скоєний злочин арешт полягає у триманні засудженої особи в умовах ізоляції протягом призначеного судом строку — від одного до шести місяців.

Якщо жінка, яка має таку дитину (дітей), позбавлена при цьому в установленому законом порядку батьківських прав, питання про можливість застосування до неї арешту в якості заходу кримінального покарання розглядається на загальних підставах.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 52 арешт відноситься до основних видів покарання і, відповідно, застосовуватися в якості додаткового покарання не може. Арешт може бути призначений судом як покарання лише у випадках, коли це безпосередньо передбачене санкціями статей Особливої частини Кодексу, зокрема: ст. 124; ч. 2 ст. 125; ст. 129; ч. 1 ст. 130; ч. 1 ст. 133 та ін.

5. Згідно зі ст. 72 один день арешту прирівнюється до одного дня позбавлення волі і особа, засуджена до цього виду покарання, повинна відбувати арешт в умовах визначеного судом режиму аж до тюремного.

6. Такі питання, як місце відбування арешту, порядок і умови його виконання, залучення до праці засуджених до арешту, їх матеріальне, побутове та медичне забезпечення вимагають конкретизації у кримінально-виконавчому законодавстві.

Це дасть змогу відрізнити арешт від інших видів покарання, зокрема від позбавлення волі на певний строк шляхом ізоляції засудженого та поміщення його до кримінально-виконавчої установи (п. 11 ст. 51 та ст. 63). На даний час можна констатувати, що арешт відрізняється від позбавлення волі за строком, на який до засудженого за Кримінальним кодексом можливо застосовувати умови ізоляції (у випадку призначення покарання за ст. 60 — від 1 до 6 місяців, а за ст. 63 — від 1 до 15 років).