Нова редакція ст. 24 ККУ з Коментарями.

1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.

2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Коментар до ст. 24 КК України

1. Умисел. Згідно із законом, злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Закон виділяє елементи (моменти) умислу: інтелектуальний — усвідомлення особою суспільної небезпечності діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків. Вольовий — бажання чи свідоме допущення настання суспільно небезпечних наслідків. Комбінації інтелектуального та вольового елементів умислу утворюють два його види. Умисел прямий — усвідомлює, передбачає, бажає. Умисел побічний (евентуальний) — усвідомлює, передбачає, допускає (не бажає).

Злочин учинюється з прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчинюваного діяння, передбачає суспільно небезпечні наслідки цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Формула прямого умислу — усвідомлював, вередбачав, бажав. Усвідомлювання особою суспільної небезпечності вчинюваного діяння значить, що вона: усвідомлює суспільну цінність блага, на заподіяння шкоди якому спрямовані

її дії; усвідомлює тяжкість заподіюваної шкоди; усвідомлює фактичні ознаки вчинюваного злочину (предмет, потерпілого, місце, час, співучасників); усвідомлює забороненість цього діяння кримінальним законом (не конкретну норму, а взагалі); усвідомлює свій обов’язок діяти, відвернути настання суспільне небезпечної шкоди, але не діє.

Передбачати настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій чи своєї бездіяльності значить: мати уяву про майбутні зміни, викликані діями чи бездіяльністю, у виді суспільне небезпечних наслідків. Уявляти конкретну щкоду, заподіяну своїми діями,— настання смерті потерпілого, знищення майна, завдання тілесних ушкоджень тощо. Передбачати розвиток причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.

З прямим умислом діяння вчиняються тоді, коли суб’єкт бажає заподіяти шкоду об’єктові, тобто у сфері тих суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необережно або невинно.

Бажання настання злочинних наслідків — вольовий елемент — визначає спрямованість, прагнення до мети (найближчої — наприклад, смерті потерпілого — чи до віддаленої — наприклад, до вживання наркотичних речовин через їх виготовлення).

2. Побічний (евентуальний) умисел визнається законом як таке психічне ставлення особи до діяння, при якому особа свідомо передбачала суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності та їх наслідки і свідомо допускала настання цих наслідків. Формула побічного умислу — усвідомлював, передбачав, допускав. Інтелектуальний момент побічного (евентуального) умислу однаковий з інтелектуадшим моментом прямого умислу і характеризується тимїгхсамими ознаками (усвідомлення особою суспільної небезпеки своїх дій чи бездіяльності; передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності), які повністю збігаються з аналогічними ознаками психічного стану при прямому умислі.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише ознаками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Вольовий момент побічного умислу більш багатий на ознаки. Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання, закон зараховує до вольової сфери побічного умислу — це байдужість, спотворене почуття обов’язку, небажання і т. ін. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї побічні, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших наслідків. Часом обставини такі, що досягти певних наслідків можна лише таким чином, що неминуче або можливе настання й інших байдужих чи навіть небажаних наслідків.

Наприклад, бажання із-за помсти спалити хату сусідові не є водночас бажанням заподіяти смерть хворій людині, що прикута до ліжка в цій хаті. Винний зовсім не хоче настання смерті хворій людині, але дуже бажає спалити хату. І якщо такий злочин він учинить, то смерть хворої людини буде заподіяна з побічним умислом. Мета, яку прагне досягти винний, заподіюючи шкоду з побічним умислом, може бути злочинною (як у щойно зазначеному прикладі — спалити хату), а може бути й правомірною. Наприклад, юнак, купаючись, жартома вихопив у дівчини надувного човна і не звертав уваги на те, що дівчина кричала, кликала на допомогу. Дівчина, позбувшись човна і не вміючи плавати, втопилась. Шкода в цьому випадку (смерть потерпілої) була заподіяна з побічним умислом, при намаганні досягти не злочинної мети (поплавати на човні).

Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети і допускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом, незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише у вольовій сфері. При активному (позитивному) вольовому моменті умисел може бути лише прямим, а при нейтральному (негативному) — тільки побічним. Тому треба визнати, що в тих випадках, коли суб’єкт передбачає неминучість злочинних наслщків, яких він не бажає або ставився до них байдуже, він діє з побічним умислом. Там, де чужим інтересом жертвують задля досягнення власної мети, є побічний умисел, бо в таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості цієї діяльності. Таким чином, вольовий момент побічного умислу — допущення наслідків — значить, що: винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних чи легальних), що осудні наслідки є супутні до головних, які утворюють мету, і що свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на «може бути», який нехтує чужими інтересами.

3. Крім прямого і побічного (евентуального) умислу в теорії кримінального права виділяють також: умисел визначений і умисел невизначений. При визначеному конкре-

тизованому умислі суб’єкт прагне досягнути певних наслідків, бажаючи саме таких (убити потерпілого, викрасти певну річ, заподіяти саме тяжке тілесне ушкодження, перервати вагітність тощо). При невизначеному (неконкре-тизованому) умислі суб’єкта влаштовують будь-які можливі наслідки (кількість чи якість викраденого майна, розмір заподіяної шкоди абощо).

З невизначеним умислом має подібність альтернативний умисел, при якому суб’єкт передбачає можливість настання тих чи інших наслідків і в рівній мірі він бажає будь-якого з них. Наприклад, при посяганні на життя та здоров’я особи суб’єкта можуть влаштовувати як смерть, так і тяжкі тілесні ушкодження, коли він діє з мотиву помсти.

Умисел заздалегідь обміркований, продуманий — характерний для злочинів, які готуються заздалегідь, наприклад, диверсія (ст. 113 КК України), виготовлення чи збут підроблених грошей (ст. 199 КК України), проведення аборту (ст. 134 КК України) та деякі інші. Умисел раптово виниклий, який називають Іде афективним,— це ситуаційний намір вчинити певний злочин. Наприклад, бажання вчинити навмисне вбивство як реакція на грубо неправомірне насильство або тяжку образу з боку нападника.

4. Для визначення сутності і спрямованості умислу важливе значення мають факультативні ознаки суб’єктивної сторони злочину — його мотив, мета та емоції.

5. Мотивом злочину називають певне спонукання до вчинення злочину. Найбільш поширеними спонуканнями вчинення злочинів є: корисливість (корисливі злочини у 1995 р. склали 77% всієї злочинності в Україні), помста, хуліганство, кар’єризм чиновників, жадоба влади. Мотиви — це усвідомлені потреби людини (в їжі, одежі, житлі, спілкуванні, пізнанні, самоствердженні, дозвіллі), як дійсні, так і уявні, які спонукають її до дії.

Безмотивних злочинів немає, як немає безмотивної поведінки взагалі. Значення мотиву як ознаки складу злочину в тому, що поки не відомий, не встановлений мотив вчинку, доти не можна щось певного про нього сказати. Мотив як ознака суб’єктивної сторони складу злочину має для різних злочинів різне значення. В одних злочинах мотив називається в диспозиції (частина статті, де визначена заборонена законом дія) норми, наприклад, у п. 6, 7, ч. 2 ст. 115 КК — вбивство з хуліганських мотивів, у ст. 148 КК — підміна чужої дитини з корисливою метою, з помсти чи з інших особистих мотивів. В інших злочинах мотив не називається, але його легко з’ясувати із сутності цих злочинів, наприклад, у статтях про відповідальність за викрадення чужого майна не вказані мотиви їх вчинення, але зрозуміло, що мова йде про викрадення, яке вчинюється лише з корисливих мотивів.

Мотив — це двигун злочину, його внутрішня сила. Мотив має значення для характеристики і оцінки як навмисних, так і необережних злочинів. Наприклад, перевищення водієм швидкості руху за мотивом виконати більший обсяг роботи й отримати більшу платню має зовсім іншу суспільно-громадську оцінку (а значить, заслуговує меншого покарання), ніж перевищення швидкості руху водієм автотранспортного засобу з мотиву пустощів чи хуліганства при настанні внаслідок такого порушення закону однакових наслідків, наприклад, смерті потерпілого чи заподіяння тілесних ушкоджень.

Кримінальним законом мотиви поділяються на: ганебні — корисливість, помста, хуліганство; до закону байдужі — допитливість, альтруїзм, помилково зрозумілі інтереси служби тощо.

6. Від мотиву злочину треба відрізняти мотивацію злочинцем своєї поведінки, мотивація — це вигадані особою, яка вчинила злочин, причини, що спонукали її до вчинення злочину. Коли винна особа прагне виправдати свою поведінку, то вона називає не справжні, а вигадані нею причини. Мотивація злочинцем своїх дій може мати значення для визнання його щирого розкаяння та для призначення міри покарання.

7. Мета злочину — це уявні наслідки, переміни у навколишньому середовищі, яких прагне досягти особа вчиненням злочину. Мета — це та річ чи явище або якась спотво-ра чи зміна, яка приваблює злочинця, манить, тягне його і, на думку злочинця, може задовольнити його певну потребу. Мета — це результат, до якого прагне злочинець, якого він хоче досягти. Мета є факультативною (необов’язковою) ознакою суб’єктивної сторони складу злочину. Особливість мети як ознаки складу злочину в тому, що злочини, які вчинюються з певною метою, вчинюються лише з прямим умислом. У тих статтях КК, в яких мета злочинної дії не вказується, мета має значення для визначення суспільної небезпечності злочину, а також для призначення міри покарання. Наприклад, у ст. 201 КК встановлено відповідальність за контрабанду — незаконне переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю товарів, валюти, цінностей та інших предметів. Такі дії можуть бути вчинені для досягнення різної мети як ганебної (збагачення), так і до закону байдужої (наприклад, переміщення через кордон в Україну її історичних чи культурних пам’яток).

У деяких злочинах мета збігається з мотивом, наприклад, при обмані покупців чи замовників (ст. 225 КК України),

мотив і мета — корисливість, прагнення до збагачення від обмірювання, обважування чи іншого обману покупців чи замовників. Але це все-таки різні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину: мотиви — це ті спонукання, які «штовхають» злочинця в спину, а мета — це той маяк, який манить, вабить злочинця.

Емоції (переживання суб’єкта під час учинення злочину): почуття страху, злості, обурення, задоволення тощо — мають значення для з’ясування суб’єктивної сторони злочину, вони можуть свідчити про мотиви вчинення злочину або вказувати на мету його вчинення. Взагалі емоції лежать за межами складу злочинів і впливають лише на призначення покарання. Тільки у двох складах злочинів, передбачених статтями, емоції є обов’язковими ознаками цих злочинів. Але ознаками складів злочинів у ст. 116 КК і ст. 123 КК є не просто емоції, а емоції, які називаються фізіологічним афектом.

Фізіологічним афектом у психології називають дуже сильний і нетривалий емоційний спалах, найвищий стан обурення, гніву, роздратування. Фізіологічний афект — це настільки сильні почуття та переживання, що вони сягають аж до вершини, під саму стелю можливостей людини, дуже пригнічуючи свідомість і можливість керувати своїми діями. Такі можливості (усвідомлювати події, оцінювати їх і керувати своїми діями) в стані фізіологічного афекту дуже пригнічуються, але зовсім не втрачаються (що характерно для неосудності). В стані фізіологічного афекту людина, хоча з великою напругою, але може усвідомлювати події і керувати своїми діями, а тому визнається осудною. Оскільки фізіологічний афект є наслідком грубо неправомірних дій іншої особи, яка цими діями чи тяжкою образою викликала стан фізіологічного афекту, то вчинення злочину в такому стані визнається пом’якшуючою відповідальність обставиною (п. 7 ст. 66 КК України). Стан фізіологічного афекту встановлює судово-психологічна експертиза.

Інший коментар до статті 24 Кримінального кодексу України

1. У відповідності до ст. 24 злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що його скоїла:

— усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності;

— передбачувала суспільне небезпечні наслідки свого діяння і бажала їх настання (прямий умисел) або не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків (непрямий умисел).

Отже, інтелектуальний момент умислу характеризується такими ознаками:

— усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності;

— передбачення суспільне небезпечних наслідків свого діяння; вольовий момент проявляє себе у бажанні настання суспільне небезпечних наслідків абе небажанні, але свідомому допущенні їх настання.

Тобто в залежності від характеру саме вольового відношення особи до суспільне небезпечних наслідків свого діяння визначається два види умислу: прямий, при якому особа, передбачаючи суспільне небезпечні наслідки своєї дії або бездіяльності, бажає їх настання, і непрямий (евентуальний), коли особа, передбачаючи суспільне небезпечні наслідки свого діяння, прямо їх не бажає, але свідомо допускає настання. Зміст інтелектуального моменту умислу, тобто усвідомлення суспільне небезпечного характеру свого діяння і передбачення його суспільне небезпечних наслідків, є однаковим і необхідним для обох видів умислу.

2. Усвідомлення суб’єктом суспільне небезпечного характеру свого діяння означає: по-перше, що суб’єкт усвідомлює всі фактичні обставини скоєного діяння, які відповідають ознакам складу інкримінованого злочину; по-друге, він розуміє, що вчинене ним діяння є соціально-осуджуваним, шкідливим для суспільства.

Обсяг фактичних обставин скоєння злочину, що охоплюються свідомістю суб’єкта при умислі, відповідає ознакам, які характеризують склад злочину. Ці ознаки відносяться до об’єкта, об’єктивної сторони та іноді до суб’єкта. Виходячи з цього, зміст умислу розрізняється в залежності від того, чи є склад даного злочину формальним або матеріальним. При умисному здійсненні злочинів з формальними складами свідомістю винного охоплюється розуміння суспільне небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності. При умисному скоєнні злочинів з матеріальними складами свідомістю винного охоплюється не тільки розуміння суспільне небезпечного характеру свого діяння, але і передбачення настання суспільне небезпечних наслідків.

Передбачення особою суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності характерно як для прямого, так і для непрямого умислу. Особа передбачає наслідки своєї дії як у випадку, коли вона достовірно знає про неминучість їх настання, так і в тому випадку, коли передбачає лише можливість їх настання.

Окремі склади умисних злочинів розрізнюються між собою по тяжкості наслідків — ухилення від сплати податків у значних розмірах (ч. 1 ст. 212), ухилення від сплати податків у великих розмірах (ч. 2 ст. 212), ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах (ч. З ст. 212). У цих випадках (так звані делікти, кваліфіковані за наслідком) суб’єкт передбачає саме ті наслідки свого діяння, які слугують кваліфікуючими ознаками.

При невідповідності передбачуваної та дійсної тяжкості наслідків питання про відповідальність винного вирішується в залежності від спрямованості умислу. Якщо особа передбачала настання більш тяжких наслідків, ніж ті, що настали насправді, то це дає підставу говорити про умисел на заподіяння більш тяжких наслідків і скоєне в такому випадку кваліфікується як замах на злочин.

При вчиненні злочинів, в складах яких точно визначений об’єкт або предмет злочинного посягання, свідомістю винного охоплюються відповідні ознаки об’єкта як елемента складу злочину. Наприклад, особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності згідно з ст. 209 за відмивання грошових коштів лише в тому випадку, коли вона достовірно знала, що ці кошти добуті злочинним шляхом. У разі відсутності у особи такого усвідомлення кримінальна відповідальність виключається.

Умисел включає також знання тих властивостей спеціального суб’єкта, які є необхідними ознаками злочину. Наприклад, умисне вчинення злочину, передбаченого ст. 212, вимагає усвідомлення “будь-якою іншою особою” того, що вона зобов’язана сплачувати податки, збори, інттті обов’язкові платежі.

3. Злочин, до складу якого входить як необхідна ознака мета або мотив, може скоюватись тільки з прямим умислом (наприклад, злочини, передбачені ст. 187, 296). Тільки з прямим умислом здійснюються і ті злочини, склади яких хоч безпосередньо і не передбачають спеціальної мети або мотиву, однак їх наявність витікає з самого характеру діяння. Так, мотивом розкрадання (єдиним чи альтернативним, наприклад, поряд з помстою) завжди є користь, хоч прямої вказівки на корисливі мотиви у відповідних статтях чинного Кодексу немає.

4. При непрямому (евентуальному) умислі особа:

— усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії або бездіяльності;

— передбачає суспільне небезпечні наслідки;

— не бажає, але свідомо припускає настання цих наслідків. Інтелектуальна ознака, що виражається в передбаченні су-

спільно небезпечного наслідку, у кожному вигляді умислу виражається своєрідно. Якщо при прямому умислі винний передбачає не тільки можливість, але і неминучість, невідворотність настання суспільне небезпечних наслідків, то при непрямому — лише імовірність їх настання. В останньому випадку у нього відсутнє бажання настання таких наслідків. Отже, зміст непрямого умислу полягає в тому, що особа, передбачаючи можливість настання внаслідок свого діяння суспільне небезпечного результату, який, в принципі, йому не потрібний, здійснює це діяння, виявляючи при цьому байдуже відношення до соціальних цінностей.

Коли особа не передбачувала можливості настання суспільне небезпечних наслідків або коли, навпаки, особа однозначно передбачала їх неминуче настання, наявність непрямого умислу виключається. У першому випадку можна ставити питання про здійснення злочину з необережності, у другому — з прямим умислом.

5. Готування до злочину та замах на злочин не можуть бути вчинені з непрямим умислом, а передбачають наявність лише прямого умислу. Щодо замаху, то на це прямо вказується у ст. 15. При здійсненні злочину з непрямим умислом у особи відсутній як твердий намір, так і спрямованість діяльності на досягнення злочинного результату. Отже, при непрямому умислі відповідальність визначається не за готування або замах, а за наслідок, що фактично настав.

6. Теорія кримінального права виділяє також наступні різновиди умислу:

— заздалегідь обміркований;

— раптовий;

— афектований;

— неконкретизований (невизначений);

— конкретизований (визначений) та ін.

Заздалегідь обміркований умисел характеризується тим, що намір здійснити злочин і сам злочин відділені один від одного певним (іноді — досить значним) проміжком часу, протягом якого особа обмірковує істотні обставини і умови своєї майбутньої злочинної діяльності: обирає об’єкт посягання, визначає способи дії, підшукує співучасників, намічає способи приховання слідів злочину, реалізації здобутого злочинним шляхом. Здійснення злочину із заздалегідь обміркованим умислом свідчить, як правило, про більшу суспільну небезпеку злочинця в порівнянні з особою, що здійснила аналогічний злочин внаслідок умислу, що раптово виник.

Умисел, що раптово виник (раптовий), характеризується відсутністю розриву в часі між його виникненням і реалізацією. Він властивий передусім злочинам, що посягають на громадський порядок, суспільну безпеку і народне здоров’я, хоча, звичайно, вказані злочини можуть бути вчинені й із заздалегідь обміркованим умислом.

Афектований умисел, будучи різновидом раптового умиселу, виникає під впливом сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), зумовленого, в свою чергу, впливом на винного яких-небудь особливих обставин, частіше за все насильства або інших неправомірних дій. Згідно з п. 7 ст. 66 здійснення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, яка пом’якшує покарання. Ст. 116 і 123, враховуючи це, встановлюють більш м’яке покарання.

Неконкретизований (невизначений) умисел характеризується тим, що винний, здійснюючи злочин, хоч і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характер та тяжкість. Оскільки особа при не-визначеному умислі одночасно передбачає різні за характером та тяжкістю наслідки, хоча фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність наступає за наслідки, що фактично настали.

Конкретизований (визначений) умисел може бути простим або альтернативним. Простий конкретизований умисел характеризується тим, що особа чітко уявляє небезпечний характер свого діяння, прагне досягнути одного конкретного злочинного результату, а при альтернативному умислі — передбачає можливість настання двох або більше визначених злочинних результатів свого діяння, однаково бажаючи чи свідомо допускаючи настання будь-якого з них. Якщо нри здійсненні злочину з альтернативним умислом (прямим) більш тажкі наслідки не наступили з причин, що не залежали від волі винного, то відповідальність наступає за замах на заподіяння більш тяжких наслідків.