Нова редакція ст. 25 ККУ з Коментарями.

1. Необережність поділяється на кримінальну протиправну самовпевненість та кримінальну протиправну недбалість.

2. Необережність є кримінальною протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

3. Необережність є кримінальною протиправною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Коментар до ст. 25 КК України

1. У статті 25 КК визначається законодавче поняття необережної форми вини. Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла передбачити. Інтелектуальний момент необережності полягає в передбаченні можливості настання суспільне небезпечних наслідків, або в непередбаченні їх при наявності обов’язку і можливості їх передбачити. Вольовий момент необережності створює легковажний розрахунок на відвернення злочинних наслідків. Необережність має два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

2. Злочинна самовпевненість характеризується тим, що особа, яка чинить злочин, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення. Інтелектуальний момент злочинної самовпевненості — передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Передбачення (уява про майбутнє, прогноз) поєднує: передбачення можливості настання злочинних наслідків; передбачення конкретних ознак злочину — місця, часу, обставин, які можуть відвернути злочинні наслідки; передбачення розвитку абстрактного причинного зв’язку.

Особливість передбачення при злочинній самовпевненості полягає в тому, що воно має абстрактний характер. Для винної особи воно чуже, не його. Суб’єкт бачить події ніби збоку, розуміючи, що такі дії, які він чинить, в інших умовах, за подібних обставин, у інших людей іноді призводить до злочинних наслідків. Але сьогодні, тут, у нього таке не трапиться. І не трапиться, злочинні наслідки не настануть тому, що суб’єкт розраховує відвернути їх. Важливо те, що такий розрахунок у суб’єкта не пустопорожній, не безпідставний. Суб’єкт розраховує на певні сили, обставини, умови: на свої фізичні сили, вміння, навики, на властивості машин, механізмів, приладів, на поведінку потерпілих. Наприклад, керуючи автомобілем, водій перевищує швидкість руху, розраховує на свій досвід водія, на надійний стан автомобіля, на чисту суху дорогу, але цього всього виявляється недостатню.

Вольовий момент самовпевненості — це легковажний розрахунок на те, що можливі наслідки суб’єкт може відвернути, не допустити їх настання. Суб’єкт розраховує на реальні, дійсні сили, обставини, які, при інших умовах

спроможні відвернути певні наслідки. Але в цих обставинах вони, як з’ясовується, недостатні. В цих конкретних умовах ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Винність особи при злочинній самовпевненості саме й полягає в тому, що її розрахунок був дуже слабкий і не забезпечив відвернення суспільне небезпечної шкоди. В цьому суспільно-державний докір особі, і звідси виходить негативна оцінка державою (судом) її поведінки. Отже, особа при злочинній самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій, з одного боку, а з іншого — переоцінює ті чинники, які, на її думку, здатні відвернути шкоду. Така легковажність діяння і є винною.

Від побічного (евентуального) умислу злочинна самовпевненість відрізняється передбаченням і вольовим моментом. При умислі суб’єкт передбачає наслідки своїх дій конкретно і реально, з ними він погоджується, а при самовпевненості — абстрактно, як взагалі лише можливі, які в цьому разі у нього не настануть. Вольовий момент побічного умислу — це допущення настання наслідків і байдуже ставлення до цього. Вольовий момент самовпевненості в тому, що суб’єкт не погоджується з їх настанням, вони для нього абстрактні і він сподівається їх не допустити, відвернути. За злочинної самовпевненості суб’єкт сподівається не допустити настання злочинних наслідків, розраховуючи на свою фізичну силу, вміння, досвід, на стан машин, приладів тощо. При побічному умислі суб’єкт передбачає настання наслідків і, навіть не бажаючи їх настання, сподівається лише на «може бути», що вони не настануть самі по собі, тобто на випадково вдалий для нього збіг обставин, часом фактично на ніщо. Там, де суб’єкт діє саме так, він чинить злочин навмисно, а не необережно.

3. Злочинна недбалість — це таке психічне ставлення особи до вчиненого, за якого вона не передбачала настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності, хоча повинна була і могла їх передбачити. За злочинної недбалості суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний момент вини відсутній. Психічне ставлення особи до своєї поведінки за злочинної недбалості характеризується зневагою до своїх громадських обов’язків, нехтуванням загальними правилами завбачливості, обережності, безпеки.

Наприклад, Д. побачив, що Ф. підглядає у жіноче відділення лазні, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому пошкодження шийного відділу хребця і спинного мозку (що належить до тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого (Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1$)3.- С. 101, 102). Безперечно, така тяжка шкода не була б заподіяна, якби Д. поставився до потерпілого з більшою повагою, дотримуючись загальних правил обережності.

Загальне правило відносно поведінки людини полягає в тому, що спершу, ніж діяти (робити), подумай, поміркуй про наслідки своїх дій (роботи), подумай про те, до чого це може призвести. Вольовий момент недбалості характеризується тим, що суб’єкт, діючи тим чи іншим чином, не напружує вольових зусиль, не зосереджує своєї уваги на характері та особливостях власних дій, тому й не передбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків цих дій.

Винність особи, яка діяла недбало, ґрунтується на тому, що вона могла і повинна була передбачити злочинні наслідки своїх дій. Докірливість такої поведінки саме в тому, що особа зобов’язана була і, головне, могла такі наслідки передбачити. Могла — значить мала можливість, досить було лише виявити дещо більше уважності, обережності, передбачливості. Особа повинна була і могла, але цього не зробила, і в цьому її вина.

«Повинна була» і «могла» передбачити злочинні наслідки своїх дій (чи бездії) — це критерії недбалості, тобто мірки, за допомогою яких встановлюються і визначаються злочинна недбалість як останній і найменший вид вини, межа, яка відокремлює вину від невинно заподіяної шкоди (казус).

Об’єктивний критерій недбалості — це обов’язок особи передбачити настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій. Такий обов’язок на особу покладають: закон, службовий стан, фах (професія — лікар, вихователь, водій), прийнятий особою на себе обов’язок угодою, дорученням; родинні стосунки (батьки зобов’язані оберігати і утримувати дітей), правила суспільного співжиття, утворені особою угоди, за якими вона зобов’язалась відвернути чи не допустити настання певної шкоди: доглянути дітей, берегти майно тощо.

Об’єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий для всіх і не залежить від особливостей суб’єкта. Якщо буде встановлено, що певна особа не була зобов’язана передбачити настання наслідків, то вона не може бути визнана винною в їх настанні. Хто не повинен^ був, той і невинний.

Суб’єктивний критерій недбалості — це можливість особи передбачити настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій. Для визначення того — могла чи не могла певна особа передбачити в певних умовах і обставинах настання таких наслідків, враховують суспільні, фізичні, психічні властивості та особливості саме цієї особи: її вік, освіту, фах (професію), стан здоров’я (в момент учинення дії чи бездіяльності), фізичні чи психічні вади, досвід роботи, стать тощо. Наприклад, медична сестра зробила хворому ін’єкцію кокаїну замість пеніциліну, внаслідок чого настала смерть. Враховуючи освіту, фах, досвід роботи, можна зробити безперечний висновок, що медсестра могла відрізнити ці ліки, якби проявила хоч мінімум уваги, а тому вона могла передбачити настання таких наслідків, тобто заподіяла смерть винно.

У деяких випадках злочинна недбалість виявляється в нехтуванні дуже простих, для всіх зрозумілих вимог чи правил співжиття — бути більш обачним, запобігливим за певних обставин. Наприклад, Я. під час будівництва особистого гаража кинув у бік дітей, які дражнили його з-за огорожі, вапняний розчин. Розчин потрапив в око неповнолітньому К., і йому цим було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження (Практика судів…— С. 102—103). За такими обставинами події видно, що Я. і повинен був передбачити такі наслідки своїх дій, і міг такі наслідки передбачити, оскільки він безсумнівно за віком, фахом та життєвим досвідом знав властивості вапна як їдкої речовини.

Злочинна недбалість є там і тоді, де і коли є сукупність обох критеріїв: об’єктивного і суб’єктивного, тобто коли особа повинна була і могла передбачити настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій. Оскільки в законі ці критерії поєднані сполучником «і», то лише сукупність їх утворює вину — злочинну недбалість. Відсутність хоча б одного з них означає, що шкода заподіяна невинно.

Наприклад, у справі Р. було встановлено, що він, з’ясовуючи стосунки з колишньою дружиною К., вдарив її пр правій руці тоді, коли вона пила вино з бокала. Від удару бокал розбився, і його уламками було травмовано обличчя потерпілої, зокрема, було пошкоджено око, що потягло часткову втрату зору. Цим потерпілій були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, які потягли розлад здоров’я зі стійкою втратою працездатності. Президія Київського міського суду у своїй постанові вказала, що завдаючи удар по руці К., в якій був бокал з вином, винний не передбачав, що уламок розбитого бокала може потрапити потерпілій в око. Але він міг і повинен був передбачити такі наслідки, і тому його дії необхідно розглядати як необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості (Практика судів…- С. 102-103).

4. Невинно заподіяна шкода настає тоді, коли особа не могла або не повинна була, чи не могла і не повинна була передбачити наслідків своїх дій. Вона в кримінальному праві називається випадком (казусом, лат. сазик). Випадок — це таке психічне ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке лежить за межами вини. Його суть у тому, що особа не передбачала настання наслідків, не могла чи не повинна була їх передбачити.

Таким чином, сукупність обов’язку і можливості (повинна + могла) передбачення настання наслідків утворює злочинну недбалість. Відсутність можливості або обов’язку передбачити наслідки утворює випадок (казус). Випадок не утворює вини. Випадкове заподіяння шкоди не має суб’єктивної сторони, значить — і вини.

5. Є у кримінальному законодавстві й такі склади злочинів, які мають подвійну (чи мішану) вину — умисел відносно одних злочинних наслідків і необережність — відносно інших. Такі склади злочинів мають, наприклад, статті 121, 134 КК. Подвійна, …форма вини характеризується тим, що в цих злочинах є, два якісно відмінні за характером і тяжкістю суспільної небезпечності злочинних наслідки одних і тих самих дій винної особи та її різне психічне ставлення до кожного з них. Обидві такі форми вини у цих злочинах визначаються психічним ставленням особи до двох видів злочинних наслідків.

Отже, злочини з двома формами вини характеризуються двома різними і дуже відмінними за тяжкістю злочинними наслідками (тілесними ушкодженнями і смертю — ч. З ст. 121 КК; вилученням плоду і настанням смерті — ч. 2 ст. 134 КК тощо); різним психічним ставленням винної особи до кожного із цих наслідків — умислом до одних і необережністю — до інших.

Інший коментар до статті 25 Кримінального кодексу України

1. Необережна форма вини поділяється на два види: злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

2. Самовпевненість як вид вини полягає у тому, що суб’єкт у момент вчинення ним злочину усвідомлює можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно чи, власне, самовпевнено розраховує на те, що ці наслідки не настануть через дію третіх факторів (сил природи, збігу обставин, діяльності інших осіб, власних досвіду, навичок, вмінь тощо).

Таким чином, інтелектуальний момент злочинної самовпевненості характеризується тим, що особа у момент скоєння злочину передбачає (усвідомлює) можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а вольовий момент полягає в тому, що особа не бажає настання цих наслідків і легковажно розраховує на їх відвернення.

3. Найбільші складнощі на практиці виникають при відріз- ненні самовпевненості від евентуального умислу. Дійсно, ці два види вини подібні за інтелектуальним моментом — в обох випадках особа усвідомлює можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Але, діючи злочинне самовпевнено, суб’єкт не бажає настання негативних наслідків, в той час коли при непрямому умислі вольовий момент характеризується байдужим ставленням до суспільно небезпечних наслідків діяння.

4. Згідно з ч. З коментованої статті вина у вигляді злочинної недбалості характеризується трьома ознаками:

— у особи відсутнє передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння;

— особа повинна була передбачити ці наслідки;

— особа могла їх передбачити.

Зазначені ознаки є нероздільними, адже вони визначають єдине, цілісне психічне відношення — відношення суб’єкта до злочину, тобто вину.

5. Відсутність передбачення наслідків діяння, вчиненого за недбалості, не означає відсутності взагалі будь-якого ставлення суб’єкта до настання цих наслідків, що було б тотожно відсутності самої вини. Виходячи з цього, відсутність передбачення суспільне небезпечних результатів не є порожнечею у психіці людини, але є відношенням із позитивним змістом. Причому, йому відповідають цілком конкретні психічні явища та процеси, які можуть фіксуватися. За їх відсутності питання про вину знімається.

6. Обов’язок передбачати суспільне небезпечні результати свого діяння (об’єктивний критерій недбалості) має складну структуру:

— по-перше, він полягає у правилах поведінки, зазначених у нормативних документах (законах, правилах, інструкціях, локальних нормативних актах тощо);

— по-друге, це загальновідомі та загальновживані правила гуртожитку, тобто належні до структури суспільної свідомості й формально не закріплені природні правила поведінки у повсякденному житті;

— по-третє, це адекватно відображувані індивідом норми і правила поведінки у конкретній ситуації скоєння злочину.

Правило поведінки, яке становить зміст об’єктивного критерію, завжди має нормативний характер, але при цьому не обов’язково, щоб норма була писаною; обов’язковість дотримання тих чи інших правил перестороги може випливати з їх очевидності і загальновідомоеті, що робить недоцільним фіксацію подібних правил у нормативних актах. Але в будь-якому випадку суб’єкт повинен знати, усвідомлювати наявність певних правил поведінки у конкретних ситуаціях. Без такого знання говорити про наявність об’єктивного критерію, а значить, про вину — немає підстав.

Наприклад, стосовно випуску або реалізації недоброякісної продукції (ст. 227) службова особа діє невинувате у тому випадку, якщо нормативно-технічну документацію на продукцію (стандарти, норми, правила, технічні умови) було змінено, але службова особа, відповідальна за дотримання технологічного процесу, не знала про це з незалежних від неї причин, у зв’язку з чим продукція продовжувала випускатись за старими стандартами.

Отже, для наявності об’єктивного критерію недбалості недостатньо самого факту порушення певних правил. Необхідно, щоб суб’єкт знав про ці правила або повинен був знати. Об’єктивний критерій злочинної недбалості полягає в тому, що кожний громадянин в силу певних соціальних норм (законів, спеціальних правил, правил гуртожитку тощо) повинен бути уважним і обережним під час здійснення тих чи інших дій. Цей критерій має нормативний характер і грунтується на обов’язку людини додержуватися встановлених у суспільстві правил перестороги. Діапазон визначеності правил досить широкий — від законодавчих актів до неписаних правил співжиття. Проте обов’язок особи передбачати небезпечні наслідки визначається досить суворо, оскільки знаходиться у межах загальноприйнятих норм перестороги.

7. Можливість передбачення суспільне небезпечних наслідків свого діяння, тобто суб’єктивний критерій злочинної недбалості, ґрунтується на тому, що закономірні та випадкові події залишаються у пам’яті людини, засвоюються в її соціальному досвіді, за рахунок чого створюється готовність людини до таких подій і в майбутньому. Тобто з’являється можливість їх передбачення. Визначну роль при цьому відіграють обсяг засвоєного соціального досвіду (освіта, фах, стаж роботи за певною спеціальністю, професійні навички тощо) та психофізіологічні особливості особи (стан здоров’я, вік, іноді — стать, тип вищої нервової діяльності, ступінь чутливості органів почуттів, швидкість реакції тощо). При аналізі суб’єктивного критерію обов’язково слід враховувати параметри конкретної об’єктивної ситуації вчинення діяння (умови освітлення, атмосферні явища, особливості рельєфу, технічний стан механізмів, дії третіх осіб тощо).

8. Невинувате заподіяння шкоди внаслідок випадковості (казусу) матиме місце тоді, коли особа не повинна була та (або) не могла передбачити небезпечні наслідки свого діяння. Наприклад, невинувате діє особа, яка, вживши всі необхідні і розумні заходи перестороги, все ж таки завдає шкоди своїми діями під вливом непередбачуваної стихійної дії третіх сил. Казус буде_,Ьл тому разі, коли шкода спричиняється через приховані дефекти тих чи інших об’єктів, несправність механізмів, про які особа не повинна була і не могла знати. Вбачається казус і тоді, коли особа в силу своїх психофізіологічних вад не могла адекватно сприймати ситуацію та передбачити небезпечні наслідки своєї поведінки за умови, що така особа, знаючи про свої вади, вжила необхідні додаткові заходи перестороги.

При казусі відсутня суб’єктивна сторона складу злочину, отже кримінальна відповідальність виключається.

9. Іноді на практиці виникають певні складнощі при встановленні необережної вини, коли особа внаслідок помилки вчиняє діяння, яке призводить до небезпечних наслідків.

У теорії кримінального права розрізняються фактична та юридична помилки.

Юридична помилка має місце тоді, коли суб’єкт не усвідомлює, що вчинюване ним діяння є суспільне небезпечним та кримінальне караним. За загальним правилом необізнаність особи щодо юридичної природи свого діяння та його наслідків не звільняє її від кримінальної відповідальності.

Фактична помилка має місце тоді, коли суб’єкт неадекватно сприймає власні дії та (або) невірно, перекручено уявляє їх наслідки.

Розрізняють помилки щодо об’єкту; об’єктивної сторони (характеру) дії; кваліфікуючих ознак.

У першому випадку, якщо особа помилково завдала шкоди іншому, ніж сподівалась, об’єкту, вона, виходячи з принципу суб’єктивного інкримінування, має нести відповідальність за закінчений умисний злочин (наприклад, помилкове вбивство, однієї особи замість іншої) або за замах (наприклад, ухилення від сплати платежів, які суб’єкт помилково вважав такими, що входять в систему оподаткування). При цьому виді помилки питання про необережність знімається.

У другому випадку, за умови, що суб’єкт повинен був і міг передбачати шкідливі наслідки своєї помилки, вбачається злочинно-недбала вина (так звані делікти упущення). Наприклад, лікар при виписуванні рецепту, вказавши внаслідок помилки, невірно дозу небезпечної речовини, що призвело до смерті пацієнта, діє злочиино-недбало, оскільки він повинен був (у силу свого професійного статусу) і міг (завдяки отриманій освіті та досвіду) передбачати небезпечні наслідки своєї несумлінності (ст. 140).

У третьому випадку питання про форму та вид вини вирішується виходячи з конкретних матеріалів справи. При цьому, якщо особа добросовісно помилялася щодо тих чи інших обставин, які мають значення кваліфікуючих ознак, тобто якщо вона не повинна була і не могла знати про них чи передбачати їх виникнення, такі обставини не впливають на кваліфікацію злочину (див. також коментар до ст. 37).