Нова редакція ст. 23 ККУ з Коментарями.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Коментар до ст. 23 КК України

1. У ст. 23 КК визначається законодавче поняття вини.

2. Вина як психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків, виявляється у формі умислу чи необережності, і має такі юридичні характеристики:

— сутність вини — це негативна суспільна якість поведінки особи, яка вчинила злочин, і ставлення винної особи до суспільних цінностей чи благ — об’єктів кримінально-правової охорони.

Сутність необережної вини в тому, що особа байдуже, недбало ставиться до громадських інтересів чи інтересів іншої особи, нехтує ними; суспільство докоряє особі, визнає її в чомусь необережною, за те, що вона не була у конкретній обстановці досить уважною, завбачливою. Якби особа проявила за певних обставин більше уваги, турботи про інших, передбачливості, то вона не допустила б настання злочинних наслідків. У цьому її вина.

— зміст вини — це відображення в свідомості особи об’єктивних ознак злочину, конкретних особливостей певного злочину з його деталями, кількісними та якісними показниками, які мають юридичне значення і можуть впливати на визначення форми й виду вини. Наприклад, зґвалтування, відповідальність за яке встановлено частинами 1, 2, 3 і 4 ст. 152 КК, в усіх випадках вчинюється лише навмисно, і умисел тільки прямий. Але зміст вини цих злочинів різний, бо дуже відрізняються ознаки потерпілих від таких злочинів;

— форми виниі — умисел і необережність, які відрізняються одна від рдної особливостями психічного ставлення особи до вчинення злочину. Форми вини мають значення для підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання та звільнення особи від кримінальної відповідальності і від покарання;

— види вини — це виділені законом види умислу і необережності. Умисел розділяється на: прямий і побічний (евентуальний), а необережність — на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Виділення видів вини має важливе практичне значення, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише певним видом вини, наприклад, доведення до самогубства (ст. 120 КК України) може бути вчинене лише з побічним умислом або необережно, і не може бути вчинене з прямим умислом;

— ступінь вини характеризується тяжкістю вини. Навмисне вбивство — набагато тяжча вина, ніж убивство необережне, умисел, заздалегідь задуманий, більш тяжкий, ніж той, що раптово виник і т. ін. Необережність буває вибачливою і невибачливою. Ступінь вини впливає на кваліфікацію злочину і на призначення покарання.

Залежно від змісту інтелектуального і вольового моментів вини закон розподіляє вину на дві форми: умисел (ст. 24 КК України) і необережність (ст. 25 КК України).

Інший коментар до статті 23 Кримінального кодексу України

1. Стаття законодавче визначає поняття вини. Це важливий і послідовний крок у розвитку кримінального законодавства, оскільки до прийняття чинного Кодексу поняття вини існувало лише в доктрині, що не могло не викликати певних ускладнень при практичному застосуванні закону. Крім того, на відміну від Кримінального кодексу 1960 року, у чинному Кодексі до поняття злочину включено ознаку винності діяння (ст. 11), що вимагає від законодавця наступного кроку — розкриття змісту цієї ознаки в окремій нормі. Таким чином, у чинному Кодексі послідовно втілюється принцип суб’єктивного інкримінування, відповідно до якого злочином може визнаватися діяння лише за наявності кримінально-правової вини, а особа може визнаватися винною у скоєнні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення (у формі умислу чи необережності) до вчинюваного діяння та його наслідків.

2. Вина може виступати у двох формах — умислу та необережності. Кожна з форм поділяється на види. Наприклад, умисел може бути прямим та непрямим (ст. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість (ст. 25). Конкретна форма та вид вини визначаються в залежності від змісту та співвідношення інтелектуального та вольового моментів (ознак) вини. Інтелектуальний момент характеризується усвідомленням або неусвідомленням суб’єктом небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, передбаченням або непередбаченням можливості настання шкідливих наслідків діяння. Вольовий момент проявляється у бажанні (небажанні) настання суспільне небезпечних наслідків діяння, свідомому їх допущенні, легковажному розрахунку на їх відвернення. Різні комбінації цих ознак складають конкретні види вини (див. коментарі до ст. 24, 25, 37).

3. В юридичній науці широкого розповсюдження набула концепція подвійної (змішаної, складної) вини, яка розглядає окремо психічне ставлення особи до діяння і її психічне ставлення до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне відношення до порушення тих або інших правил перестороги визнається умисним, оскільки суб’єкт свідомо їх порушує і бажає цього, а відношення до наслідків — необережним. Подвійна вина виникає і тоді, коли діяння суб’єкта породжує різні наслідки, до одних з яких він ставиться умисно, до інших — необережно (ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 134, ч. 4 ст. 152 та ін.). Теорія подвійної вини знайшла своє втілення і у новому Кримінальному кодексі Російської Федерації (ст. 27).

Існує і протилежна концепція. Вона базується на уявленнях сучасної психології, що розглядає психічне життя людини як цілісний, інтегративний процес, роздвоєння якого веде до патології. З такої точки зору злочин з матеріальним складом — це протяжний у часі процес розвитку причинності — від діяння до наслідків, а психічне ставлення суб’єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним відношенням. Психічні процеси, що складають психологічну тканину вини, можуть мати різну природу, але у цілому це не порушує цілісності психічного відношення особи до злочину. Таким чином, цілком свідоме порушення певних правил, яке потягло непередбачувані суб’єктом небезпечні наслідки, охоплюється єдиним психічним відношенням, що повністю підпадає під законодавчі ознаки злочинної недбалості, і питання про “змішання” умислу з необережністю у подібних випадках не повинно виникати. Не дивлячись на всю структурну складність, поведінка людини залишається цілісною, і психічне ставлення суб’єкта до своїх новедінських актів і зчеплених з ними причинним зв’язком наслідків також є цілісним ставленням і залишається таким навіть тоді, коли діяння вчиняється свідомо, але його результати не усвідомлюються (не передбачаються). З цієї точки зору визнання існування подвійної вини означає визнання штучного розриву єдиного психічного процесу, який складає зміст певної форми вини, адже кримінально-правові категорії умислу і необережності характеризують злочин в цілому.

Виходячи з цього, свідомий і вольовий характер дій особи, що скоїла необережний злочин, ще не дає підстав говорити про умисність її діянь у кримінально-правовому смислі. Хоч особа, що скоїла необережний злочин, діяла свідомо, хотіла скоїти певну дію, проте це не означає, що вона діяла умисно. Про умисність тут можна говорити лише в побутовому, а не у кримінально-правовому сенсі. Свідоме порушення певних правил, безумовно, скоюється суб’єктом винувато, однак це не кримінально-правова вина, а адміністративна (див. ст. 11 КпАП України) або навіть дисциплінарна. Інша справа, коли діяння, яке викликало суспільне небезпечні наслідки, саме по собі може розцінюватись як умисне в кримінально-правовому смислі. Це має місце, коли діяння, незалежно від викликаних ним наслідків, утворює склад злочину із суб’єктивною стороною, що характеризується умисною виною. Якщо у ставленні до наслідків вбачається необережність, виникає сукупність злочинів — умисного і необережного, а це у свою чергу вимагає самостійної юридичної оцінки кожного скоєного злочину, а не злиття умисла з необережністю у третю, не передбачену законом форму вини — змішану.

При умисному ставленні до одних наслідків діяння і необережному до інших також наявна ідеальна сукупність злочинів, коли однією дією заподіюється різна шкода. В деяких статтях Особливої частини Кодексу подібна ідеальна сукупність виражена в одній нормі. Маються на увазі такі злочини, як, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), незаконне проведення аборту, що спричинило тривалий розлад здоровя, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134), зґвалтування, що викликало особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст. 152), та ін. Така конструкція норми (так звані делікти, кваліфіковані за наслідками) використовується законодавцем, очевидно, з метою підкреслити високу ймовірність заподіяння з необережності конкретних небезпечних наслідків під час скоєння певних умисних злочинних дій і пов’язати з цими наслідками підвищену відповідальність. Будь-який склад злочину, сконструйований подібним чином, можна розкласти на два, які мають різні суб’єктивні сторони. Наприклад, тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, являє собою ідеальну сукупність тяжкого тілесного ушкодження і необережного вбивства; зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, — сукупність зґвалтування і необережного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 128) або вбивства через необережність (ст. 119) тощо.

Зазначена вище проблематика потребує подальшої наукової розробки з огляду на її значне практичне значення. Але сьогодні слід виходити з того, що український законодавець не сприйняв ідеї теорії подвійної вини, і тому кримінально-правова вина існує лише у двох передбачених коментованою статтею формах.

4. Встановлення форми вини, з якою було вчинено злочин, має важливе значення не тільки для його вірної кримінально- правової кваліфікації, але й для вирішення низки інших питань. Так, рецидивом злочинів чинний Кодекс визнає лише вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності за замах на злочин необхідно встановлювати не тільки форму, але й вид вини, оскільки замах передбачає вину лише у виді прямого умислу (ст. 15).

5. При призначенні покарання суттєвого значення набувають такі параметри вини, як її ступінь та характер.