Стаття 231. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю

{Статтю 230 виключено на підставі Закону № 669-IV від 03.04.2003}

Нова редакція ст. 231 ККУ з Коментарями.

Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, –

караються штрафом від трьох тисяч до восьми тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Примітка. Публічне, у тому числі через засоби масової інформації, журналістів, громадські об’єднання, професійні спілки, повідомлення особою інформації про вчинення кримінального або іншого правопорушення, здійснене з дотриманням вимог закону, не є діями, передбаченими цією статтею, і не тягне за собою кримінальну відповідальність.

Коментар до ст. 231 КК України

1. Підприємницьким шпигунством називається незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, а також незаконне використання таких відомостей. Успіх підприємницької діяльності на ринку товарів і послуг у значній мірі залежить від володіння і збереження відомостей про власну та інших підприємців діяльність.

2. Головними відомостями, що становлять комерційну таємницю, є відомості про: а) технологію виробництва продукції, товарів, їх споживчі властивості; б) ринки збуту товарів, послуг; в) фінансовий ртан підприємства та інші.

Законом не встановлено перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю. Законом України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» встановлено, що склад і обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю підприємства, визначаються його керівником згідно з постановою Кабінету Міністрів від 9 серпня 1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці. Відомості, не зазначені у цій постанові, можуть бути визнані керівником підприємства такими, що становлять комерційну таємницю. За статтею 238 КК кваліфікується два види діянь, предметом яких є відомості, що становлять комерційну таємницю:

а) незаконне збирання таких відомостей з метою їх використання;

б) незаконне використання таких відомостей.

3. Діяння кваліфікується як закінчений злочин з моменту придбання будь-яким способом (допитуваннями, підслуховуванням, викраденням, підкупом, погрозами, насильством і т. ін.) певної кількості відомостей, що становлять комерційну таємницю, або використання у будь-якій мірі таких відомостей на шкоду конкурентам. Невдала спроба зібрати такі відомості чи використати їх кваліфікується як замах на вчинення цього злочину за ст. 15 і ст. 231 КК, якщо така спроба не заподіяла великої матеріальної шкоди суб’єктові підприємницької діяльності, відомості про якого були зібрані чи використані.

4. Великою вважається матеріальна шкода (заподіяна використанням відомостей, що становлять комерційну таємницю), яка в п’ятдесят і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян. При визначенні розміру заподіяної шкоди враховуються:

а) прямі матеріальні збитки; б) витрати на відвернення шкідливих наслідків; в) збитки від зниження цін на товари і послуги, зниження попиту на них.

5. Підприємницьке шпигунство — злочин умисний. Умисел може бути прямий і побічний.

6. Відповідальність за підприємницьке шпигунство настає з шістнадцяти років.

Інший коментар до статті 231 Кримінального кодексу України

1. Предметом злочину є відомості, що становлять комерційну таємницю суб’єкта господарської діяльності, та відомості, що становлять банківську таємницю. Суб’єктами господарської діяльності є юридичні особи будь-якої форми власності, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють господарську діяльність – будь-яку діяльність, у тому числі підприємницьку, пов’язану з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт (див.: абз.4 ст.1 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р.).

Під господарською діяльністю у ГК розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку. Така діяльність іменується некомерційною господарською діяльністю. Діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів (ч.1, 2, 3, ст.3 ГК).

Цивільний кодекс України 2003 р. (далі – ЦК України) не дає визначення понять “підприємницька діяльність”, “підприємництво”, “суб’єкт підприємницької діяльності”, “суб’єкт підприємництва”, хоча і вживає ці терміни.

Підприємництво як вид господарської діяльності, згідно зі ст.42 ГК – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Термін “підприємництво” у ГК України вживається як синонім поняття “господарська комерційна діяльність” (назва глави 4 ГК України – “Господарська комерційна діяльність (підприємництво)”). Сама ж господарська діяльність поділяється на два види: 1) господарська комерційна діяльність і 2) некомерційна господарська діяльність, як синонім якої у ГК України вживається і термін “некомерційне господарювання”, під яким розуміється самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ч.1 ст.52 ГК України).

У Господарському кодексі як родове поняття для позначення всіх видів і типів суб’єктів господарської діяльності вживається термін “суб’єкти господарювання”, якими “визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством” (ч.1 ст.55 ГК).

Суб’єкти господарювання поділяються на два види: суб’єкти, які здійснюють підприємницьку діяльність (підприємництво), та суб’єкти, які здійснюють некомерційну господарську діяльність (некомерційне господарювання). Головною розмежувальною їх ознакою є мета здійснення господарської діяльності: для перших – одержання прибутку, для других – відсутність такої мети (див. ст.42, ч.1 ст.52 ГК).

Некомерційна господарська діяльність може здійснюватись:

– суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст.12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування;

– іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (ч.2 ст.52 ГК).

Суб’єктами господарювання є:

– господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні ті інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

– громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

– філії, представництва, інші, відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності (ч.2 ст.55 ГК).

2. Визначення поняття комерційної таємниці суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, дається в ч.1 ст.36 ГК України: це відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою його діяльністю, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, а склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господарювання відповідно до закону.

Згідно зі ст.420 ЦК України комерційні таємниці є одним із об’єктів права інтелектуальної власності. Під комерційною таємницею у ст.505 ЦК України розуміється інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Враховуючи наведені законодавчі визначення поняття комерційної таємниці, під комерційною таємницею суб’єкта господарської діяльності (суб’єкта господарювання), як предметом злочинів, передбачених ст.231 та 232, слід розуміти відомості (інформацію), пов’язані з його виробничою, організаційною (управлінською), технічною (технологічною), фінансовою та іншою діяльністю, які мають для нього комерційну цінність і у зв’язку з цим ним вжиті необхідні (адекватні) існуючим обставинам заходи щодо збереження їх у таємниці (секретності) та їх захисту від несанкціонованого доступу до них.

Банківською таємницею є інформація щодо діяльності та фінансового стану будь-якої фізичної чи юридичної особи – клієнта банку, що користується послугами банку, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту (див. ч.1 ст.60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.).

Згідно з ч.2 ст.60 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, банківською таємницею, зокрема є:

– відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

– операції, які були проведені на користь чи за дорученнями клієнта, здійснені ним угоди;

– фінансово-економічний стан клієнтів;

– системи охорони банку та клієнтів;

– інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності;

– відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

– інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

– коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Банківською таємницею є і інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду. Не є банківською таємницею узагальнена по банках інформація, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов’язковому опублікуванню, встановлюється НБ України та додатково самим банком на його розсуд.

Інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта банку, яка Законом визнається банківською таємницею, по суті і за змістом є комерційною таємницею клієнта банку.

3. У законодавстві відсутній перелік конкретних відомостей, які можуть визнаватись комерційною таємницею суб’єкта господарської діяльності (суб’єкта господарювання). Частиною 1 ст.36 ГК України встановлено, що склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначається суб’єктом господарювання відповідно до Закону. До відомостей, що становлять комерційну таємницю, не можуть бути віднесені відомості, визначені постановою КМУ “Про перелік відомостей, які не становлять комерційної таємниці” від 9 серпня 1993 р. № 611. Згідно з цією постановою, комерційну таємницю не становлять: установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов’язкових платежів; інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості про участь службових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Відомостями, що становлять комерційну таємницю, не можуть визнаватись також відомості, які згідно з чинним законодавством підлягають оприлюдненню. Зокрема, Положенням про надання регулярної інформації відкритими акціонерними товариствами та підприємствами – емітентами облігацій, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 9 червня 1998 р. № 72 в редакції від 17 січня 2000 р. передбачено, що емітенти зобов’язані не менше одного разу на рік опублікувати в одному з офіційних друкованих видань ВРУ, КМУ чи ДКЦПФР інформацію про фінансово-господарську діяльність згідно з додатком 3 до Положення та пояснення до неї. Не оприлюднювати частину інформації емітент має право лише з дозволу ДКЦПФР (див. Порядок оприлюднення частини регулярної інформації про емітента, затверджений рішенням ДКЦПФР від 31 липня 1998 р. № 97).

Відомості, що становлять комерційну таємницю суб’єкта господарської діяльності – приватного підприємця та члена селянського господарства, визначаються ними самостійно.

4. Статтею 231 передбачена відповідальність за дві форми вчинення передбаченого нею злочину:

– дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю;

– незаконне використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності.

За конструкцією склад злочину, передбачений ст.231, формально-матеріальний.

5. Під вчиненням дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, треба розуміти добування будь-яким протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства становлять комерційну або банківську таємницю, якщо це спричинило або могло спричинити шкоду господарюючому суб’єкту (підприємцю) (ст.16 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 р., ч.2 ст.36 ГК): вилучення, в тому числі викрадення, документів, що містять комерційну або банківську таємницю, чи предметів, відомості про які становлять комерційну або банківську таємницю, незаконне ознайомлення з такими документами чи предметами будь-яким способом, прослуховування телефонних розмов, підслуховування усних розмов, опитування співробітників суб’єкта підприємницької діяльності чи працівників банку, отримання таких відомостей від осіб, які ними володіють, за плату чи шляхом застосування погроз, насильства тощо.

6. Закінченим злочин у цій формі треба вважати з моменту вчинення дій, спрямованих на незаконне отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, незалежно від того, були такі відомості розголошені чи використані іншим чином. Фактичне використання незаконно отриманих відомостей для наявності закінченого складу даного злочину у цій формі не обов’язкове, як не є обов’язковим і заподіяння реальної істотної шкоди власнику відомостей.

7. Суб’єктивна сторона вчинення дій, спрямованих на незаконне отримання відомостей, що містять комерційну або банківську таємницю, характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою є мета – подальше розголошення чи інше використання незаконно отриманих відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю.

8. Під незаконним використанням відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, треба розуміти впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької (господарської) діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст.19 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”; ч.5 ст.36 ГК). Незаконним використанням відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, має вважатись і їх незаконне розголошення.

9. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони незаконного використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, є наслідки у вигляді спричинення істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності. Заподіяна шкода може бути як матеріальною (як правило), так і нематеріальною. При визначенні розміру заподіяної шкоди, яка носить матеріальний характер, треба враховувати прямі матеріальні збитки, витрати на відвернення шкідливих наслідків використання відомостей іншими суб’єктами господарської діяльності, збитки від зниження реалізації продукції і товарів чи зниження попиту на послуги, затрати на перепрофілювання напрямів діяльності, збитки від зниження цін на товари і послуги тощо. У ст.231 не визначається, яка за розміром матеріальна шкода може бути визнана істотною, а тому це питання має вирішуватись індивідуально. Визнання істотною заподіяної нематеріальної шкоди суб’єкту господарської діяльності внаслідок використання відомостей, що містять комерційну або банківську таємницю (наприклад, підрив ділової репутації), має вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи.

10. Суб’єктивна сторона незаконного використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, передбачає наявність лише умисної вини. При цьому винна особа усвідомлює, що вона незаконно використовує відомості, що становлять комерційну або банківську таємницю, тобто використовує їх з порушенням законодавства, що регламентує використання конфіденційної інформації, чи використовує відомості, здобуті незаконним шляхом. Щодо наслідків незаконного використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, у вигляді заподіяння істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, умисел може бути як прямим, так і непрямим.

11. Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. При цьому не має значення, ким зібрані і як одержані використовувані незаконно відомості, що становлять комерційну таємницю.

12. Незаконне використання відомостей особою, що становлять комерційну або банківську таємницю, особою, якій вони стали відомі у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, пов’язане з їх умисним розголошенням, утворює сукупність злочинів, передбачених ст.231 та 232.