Нова редакція ст. 232 ККУ з Коментарями.
Умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, –
карається штрафом від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Коментар до ст. 232 КК України
1. Як і стаття 231 КК про відповідальність за пщприєм-ницьке шпигунство, так і ст. 232 КК про відповідальність за розголошення комерційної таємниці спрямовані на захист підприємців, на розвиток підприємництва в Україні.
2. Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» забезпечується правовий захист інформації, у тому числі конфіденційної, яка є відомостями, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних чи фізичних осіб і можуть поширюватися лише з дозволу цих осіб.
3. Кримінальній відповідальності за незаконне розголошення комерційної таємниці підлягають лише спеціальні суб’єкти, тобто особи, яким відомості, що становлять комерційну таємницю, стали відомі у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю, і які юридичне зобов’язані зберігати ці відомості. Крім осіб, котрим комерційні таємниці довіряють власники цих таємниць, такими суб’єктами можуть бути визнані працівники податкових інспекцій, банків, правоохоронних органів та інші особи, які згідно з законодавством мають право ознайомлюватися з відомостями, що становлять комерційну таємницю, або мають доступ до таких відомостей по службі. Законом України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» в редакції від 24 грудня 1993 р. працівникам податкових інспекцій надано право знайомитися з фінансово-господарською діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності і отримувати про цю діяльність необхідну інформацію. Разом з тим на працівників податкових інспекцій покладено обов’язок зберігати комерційну та службову таємниці.
Розголошення комерційної таємниці утворює склад злочину і кваліфікується за ст. 232 КК лише за умови, що таким діянням підприємцеві заподіяна істотна матеріальна шкода (тобто шкода, яка у п’ятдесят і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян).
4. Розголошення комерційної таємниці — злочин умисний.
5. Відповідальність за розголошення комерційної таємниці настає з шістнадцяти років.
Інший коментар до статті 232 Кримінального кодексу України
1. Законом України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. проголошено правовий захист інформації з обмеженим доступом, різновидом якої є конфіденційна інформація – відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До конфіденційної інформації відносяться і відомості, що становлять комерційну та банківську таємниця суб’єкта господарської діяльності.
2. Предметом злочину є відомості, що становлять комерційну та банківську таємницю суб’єкта господарської діяльності. Про поняття “комерційна таємниця”, “банківська таємниця”, “суб’єкт господарської діяльності” (див. п.1, 2, 3 коментаря до ст.231).
При цьому предметом злочину є не будь-які відомості, що становлять банківську таємницю про клієнтів банку, а лише такі відомості про клієнтів банку – суб’єктів господарської діяльності.
3. Розголошення комерційної та банківської таємниці – це ознайомлення іншої особи без згоди уповноваженої на те особи з відомостями, що становлять згідно з чинним законодавством комерційну банківську таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків (див. ст.17 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 р.).
ГК під розголошенням комерційної таємниці розуміє ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до закону становлять комерційну та банківську таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання. Крім того, ГК дає визначення схилення до розголошення комерційної таємниці, під яким розуміє спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості, що відповідно до Закону становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (ч.3, 4 ст.36 ГК). Дії особи, яка схилила іншу особу розголосити відомості, що становлять комерційну таємницю, якщо їх розголошенням завдано істотної шкоди суб’єкту господарювання, мають кваліфікуватися, за наявності підстав, за ч.4 чи ч.3 ст.27 та ст.232 КК.
Способи розголошення відомостей, що становлять комерційну та банківську таємницю, можуть бути різними: повідомлення вказаних відомостей іншим особам, зокрема, конкурентам власника комерційної та банківської таємниці; надання іншим особам для ознайомлення документів, що містять комерційну та банківську таємницю; інше умисне створення умов, які дають можливість стороннім особам ознайомитись з відомостями, що становлять комерційну та банківську таємницю, наприклад залишення документів на робочому місці для того, щоб стороння особа, яка знаходиться у приміщенні, мала можливість ознайомитися з ними, коли винний, під якимось приводом, виходить з приміщення на певний час; повідомлення відомостей, що містять комерційну та банківську таємницю, в засобах масової інформації тощо.
Не є злочином умисне розголошення комерційної або банківської таємниці у випадках, коли згідно із Законом така інформація повинна розкриватись. Зокрема, ст.62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що банки повинні розкривати інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю:
– на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
– на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
– органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
– органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
– спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно із законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
– бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;
– бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;
– містити передбачені цим Законом підстави для отримання цієї інформації;
– містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації.
Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).
Банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта.
Банк має право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій.
4. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є наслідки у вигляді істотної шкоди, заподіяної суб’єкту господарської діяльності, комерційну та банківську таємницю якого розголошено (див.: п.9 коментаря до ст.231).
5. Закінченим злочин вважається з моменту фактичного заподіяння суб’єкту господарської діяльності істотної шкоди. У разі, якщо заподіяна шкода не є істотною або взагалі не заподіяна, але матеріалами справи встановлено, що у особи був прямий умисел на її заподіяння, її дії треба кваліфікувати як замах на вчинення злочину, передбаченого ст.232.
6. З суб’єктивної сторони розголошення комерційної та банківської таємниці характеризується прямим умислом і спеціальними мотивами – корисливим мотивом чи іншими особистими мотивами.
7. Суб’єктом злочину є особа, якій відомості, що становлять комерційну та банківську таємницю, стали відомі у зв’язку з її професійною чи службовою діяльністю і які вона повинна зберігати в таємниці. До таких осіб належать працівники податкових органів, банківських установ, правоохоронних органів, органів виконавчої влади та інші особи, які згідно з чинним законодавством мають право ознайомлюватися з відомостями, що становлять комерційну та банківську таємницю, чи мають доступ до таких відомостей за характером виконуваних ними професійних чи службових функцій (адвокати, представники суб’єктів господарювання, які діють від їх імені за довіреністю чи представляють їх інтереси, нотаріуси, аудитори та ін.).
Суб’єктами злочину є також працівники підприємств, установ, організацій (суб’єктів підприємництва), яким у зв’язку з виконанням професійних обов’язків довіряються чи стають відомі відомості, що становлять комерційну таємницю, які вони зобов’язані зберігати в таємниці.
Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов’язків.
Суб’єктами злочину при розголошенні банківської таємниці мають визнаватися і приватні особи та представники організацій, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали інформацію, що становить банківську таємницю, оскільки на таких осіб Закон України “Про банки і банківську діяльність” покладає обов’язок не розголошувати і не використовувати на свою користь чи на користь тертіх осіб отриману ними зазначену конфіденційну інформацію (ч.3 ст.61 Закону).
8. Злочин, передбачений ст.232, необхідно відмежовувати від злочину, передбаченого ч.2 ст.209-1. Передбачені цими статтями склади злочинів є суміжними, ознаки яких знаходяться у відношенні часткового співпадання. Розрізняються зазначені злочини за предметом, мотивом та метою вчинення передбачених цими статтями діянь, ознаками об’єктивної сторони та за ознаками суб’єкта.
Предметом злочину, передбаченого ч.2 ст.209-1, є будь-яка інформація, в тому числі і та, яка є комерційною чи банківською таємницею, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу. Предметом злочину, передбаченого ст.232, є лише відомості, що становлять комерційну або банківську таємницю суб’єкта господарської діяльності. При цьому, якщо такі відомості є інформацією, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, їх умисне розголошення має кваліфікуватися за ч.2 ст.2091 за наявності в діях особи всіх інших ознак передбаченого нею складу злочину. Частиною 8 ст.62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що положення цієї статті, не поширюються на випадки повідомлення банками відповідно до законодавства про операції, що мають сумнівний характер, та на інші передбачені законом випадки повідомлень про банківські операції спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.
Злочин, передбачений ч.2 ст.209-1, є злочином із формальним складом, а передбачений ст.232 – із матеріальним складом, його обов’язковою ознакою є наслідки у вигляді істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.
Мотиви і мета вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.209-1, можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. Розголошення ж комерційної або банківської таємниці є злочином, передбаченим ст.232, лише у разі його вчинення з корисливих чи інших особистих мотивів.
Розрізняються розглядувані склади злочинів і за ознаками суб’єкта – див. п.15 коментаря до ст.209-1 та п.7 коментаря до ст.232.