Нова редакція ст. 19 ККУ з Коментарями.

1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення кримінального правопорушення могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Коментар до ст. 19 КК України

1. Злочин —діяння провинне. Винність особи припускає здатність її давати звіт за свої дії та керувати ними. Лише за таких умов може йтися про відповідальність. В інших випадках покарання буде безпідставним. Отже, осудність — це здатність особи давати звіт про свої дії, усвідомлювати їх суспільне значення та керувати ними, а також поєднана з цим спроможність відповідати за вчинений злочин.

2. У деяких умовах, за деяких обставин особа втрачає можливість правильно усвідомлювати свої дії і керувати ними. Це стан неосудності. Неосудність — це нездатність особи розуміти суспільне значення своїх дій, віддавати звіт у своїх діях чи керувати ними, яка сталася внаслідок хворобливих змін її психіки. Неосудність — це такий психічний стан особи, в якому вона не може розуміти значення своїх дій чи керувати ними через тимчасовий розлад душевної діяльності, хронічної хвороби, слабоумства чи іншого хворобливого стану.’ Перебуваючи в такому стані особи визнаються кримінальним законом неосудними, вони не можуть бути суб’єктами злочину і підлягати кримінальній відповідальності.

3. Для визначення неосудності використовують два поєднаних між собою критерії неосудності: медичний і юридичний.

Юридичний критерій неосудності характеризується двома ознаками, які витікають з поняття неосудності: інтелектуальним моментом, тобто нездатністю розуміти значення своїх дій та віддавати звіт у своїх діях, і вольовим моментом, тобто нездатністю керувати своїми діями. Вольовий момент характеризує такий психічний стан особи, за якого вона розуміє суспільну сутність вчинку, але не може, неспроможна через хворобу керувати собою, бо її воля пошкоджена. Особа в такому стані не може втриматися від вчинку, не має змоги зупинити себе, або не може рухатися, діяти, коли це треба було.

Юридичний критерій визначає головний зміст неосудності, вказуючи на те, що особа неспроможна розуміти своїх дій, не може дати собі звіт про свої дії та не може ними керувати. Юридичний критерій обмежує ознаки й інших критеріїв неосудності (зокрема медичного). Для наявності юридичного критерію неосудності досить встановити хоча б один з двох його моментів — інтелектуальний чи вольовий.

Медичний критерій неосудності характеризується широким колом душевних (психічних) хвороб та психічних аномалій. Законом установлено найбільш поширені їх види: тимчасовий розлад душевної діяльності — це раптові, короткочасні розлади психіки (реактивний стан, біла гарячка, патологічне сп’яніння, патологічний афект і т. ін.). Хронічна душевна хвороба, тобто постійний розлад психіки людини (епілепсія, шизофренія, прогресивний параліч або сифіліс мозку, деякі види психозів тощо). Слабоумство (олігофренія) — тобто занадто слабкий розвиток, крайня нерозвиненість інтелекту з незворотним пониженням розумової здібності через хворобу мозку (травми, поранення, інфекції тощо). Відрізняють кілька ступенів слабоумства: дебільність — початковий ступінь, людина може орієнтуватися в обстановці, виконувати нескладні обов’язки, визнається осудною; імбецильність — середній ступінь, нездатність до орієнтування, не може виконувати ніяких обов’язків; ідіотія — третій, найвищий ступінь, інтелект відсутній. Інший хворобливий стан — різні істотні зміни психіки людини (психопатії, неврози тощо). Медичний критерій неосудності є додатковим, він лише дає підставу до юридичного критерію. За наявності медичного критерію тільки виникає питання про неосудність, яка остаточно встановлюється лише при наявності юридичного критерію.

4. Для визнання особи неосудною треба встановити наявність однієї ознаки юридичного критерію (інтелектуального або вольового моменту) і одну ознаку медичного критерію (тимчасовий розлад душевної діяльності чи хронічну душевну хворобу, слабоумство або інший хворобливий стан). Тільки сукупність цих ознак — однієї медичної і однієї юридичної — дає поняття та підстави неосудності.

5. Осудність та неосудність — поняття суто кримінально-правові і можуть застосовуватися лише до злочину й лише у момент його вчинення.

6. Не належать до неосудності алкогольне чи наркотичне сп’яніння. Особа, яка вчинила злочин у стані будь-якого сп ‘яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності (ст. 21 КК України). Згідно з п. 13 ст. 67 КК, учинення особою злочину у стані сп’яніння визнається обставиною, що обтяжує відповідальність. Особу, засуджену за злочин, вчинений на грунті алкоголізму чи наркоманії, суд, незалежно від призначеного покарання, може направити на примусове лікування (ст. 96 КК України).

Особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, від кримінальної відповідальності не звільняється. Вона в такому випадку звільняється від покарання. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню.

Інший коментар до статті 19 Кримінального кодексу України

1. Згідно зі ст. 18 однією з необхідних ознак суб’єкта злочину є його осудність. Осудність — обов’язкова умова визнання провини обвинуваченого, тобто осудність є передумовою вини. Осудність — здатність особи під час вчинення діяння, передбаченого чинним Кодексом, усвідомлювати значення своїх дій, розуміти їх характер, передбачати їх наслідки для себе і оточуючих, свідомо керувати своїми діями і нести в зв’язку з цим кримінальну відповідальність і покарання. Такий стан психіки особи визначає її право вибору, свободу волі.

Питання про осудність вирішується тільки стосовно певного, конкретного та доведеного суспільне небезпечного діяння. У разі скоєння декількох злочинів питання про осудність розглядається відносно періоду скоєння кожного суспільне небезпечного діяння. Висновок про осудність робиться судом на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею діяння, тобто стан осудності (чи неосудності) має межі часу і визначені параметри. Суперечить закону вживання таких висловів, які зустрічаються у процесуальних документах, як “осудність обвинуваченого у теперішній час”, “осудність свідка чи потерпілого”, “осудність позивача чи відповідача” у цивільному судочинстві.

Встановлення осудності особи в період здійснення нею злочину не виключає можливості наявності у неї того чи іншого психічного розладу в минулому чи в момент скоєння нею злочину, але ступінь змін психіки в даному випадку не позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення діяння.

Осудність-неосудність — це юридичні поняття, які дозволяють відмежувати злочин від некараної суспільне небезпечної дії, злочинця від психічно хворого.

2. Неосудність особи обумовлена її нездатністю усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення діяння, передбаченого чинним Кодексом, через наявність у неї на той час певного розладу психічної діяльності.

Особа, яка вчинила суспільне небезпечні дії у стані неосудності, не є суб’єктом злочину і тому не несе кримінальної відповідальності. Неосудною особа визнається тільки судом.

Викладені у ч. 2 ст. 19 складові частини неосудності прийнято називати формулою. Формула неосудності складається з двох критеріїв — медичного (біологічного) та юридичного (психологічного), які виступають у єдності.

Медичний (біологічний) критерій неосудності складається з чотирьох ознак узагальненого переліку розладів психічної діяльності: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство, інші хворобливі стани психіки.

Поняття хронічне психічне захворювання об’єднує психічні захворювання, які протікають тривало (не менше трьох місяців відповідно до Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду) або мають часто рецидивуючий перебіг і тенденцію до прогресивності, що призводить до глибоких та стійких патологічних змін психіки, які виражаються у глибокому розладі психологічного контакту з реальною дійсністю, виражених порушеннях мислення, свідомості, пам’яті, афекту, поведінки, критичних здібностей. Останні порушують судження і поведінку, здатність усвідомлювати чи оцінювати реальність. До категорії хронічних психічних захворювань відносять шизофренію, пресенільні психози, старечу недоумкуватість, прогресивний параліч тощо.

Під поняттям тимчасовий розлад психічної діяльності розуміється широкий спектр психічних розладів, які мають різну тривалість і закінчуються видужанням. До них належать алкогольні та інші інтоксикаційні психози (біла гарячка, галюциноз, гострий параноїд), реактивні психози (тимчасові розлади психічної діяльності, що виникають внаслідок дії психічної травми), так звані виключні стани (короткочасні психотичні розлади з раптовим початком, з порушенням свідомості, бурхливим перебігом з рухомою активністю, які завершуються повним видужанням з амнезією періоду психозу: патологічне сп’яніння, патологічний афект, смеркові стани свідомості та ін.), стани декомпенсації при психопатіях та ін. Головною ознакою тимчасових розладів психічної діяльності є повна зворотність психічних розладів.

Третьою ознакою медичного критерію неосудності е недоумство. До цієї групи належать усі психічні розлади, що характеризуються стійким зниженням психічної діяльності з порушенням інтелектуального функціонування, мислення, пам’яті, критики, зворотніми змінами особистості, вираженим порушенням або неможливістю соціального пристосування. Такі порушення можуть бути як природженого (олігофренія), так і набутого характеру (атеросклеротична деменція тощо).

Четвертою ознакою є інші хворобливі стани психіки. У даному випадку йдеться про стани, які не належать до категорії психічних захворювань у вузькому розумінні слова, але мають певні порушення психічної діяльності і розцінюються як такі, в яких е якісні відміни від психічної норми. До таких станів традиційно відносять психопатії (розлади особистості і поведінки за МКХ-ЇО). патологічний пубертатний криз, психічний інфантилізм, аномалії психіки у глухонімих та ін.

3. Питання осудності-неосудності неможливо вирішувати за допомогою лише одного медичного критерію.

Медичний критерій вказує, що неосудність повинна бути обумовлена виключно психічним розладом, і констатує його наявність. Визначення тяжкості (глибини) встановлених хворобливих розладів психіки, які обумовлюють нездатність особи нести відповідальність за скоєний злочин, можливе за допомогою юридичного критерію неосудності.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності містить в собі дві ознаки: інтелектуальну — нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та вольову — нездатність керувати своїми діями. Дві ознаки юридичного критерію дають більш повну, всебічну характеристику виявлених психічних розладів. Інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності спрямована на оцінку критичних здібностей суб’єкта в конкретних умовах злочину, тобто на встановлення факту, чи мала можливість особа з психічними розладами повною мірою усвідомлювати фактичну сторону своєї поведінки, усвідомлювати її мотиви і суспільну небезпеку, адекватно оцінювати ситуацію, прогнозувати наслідки своїх вчинків. Вольова ознака неосудності вказує на можливість особи втриматися від вчинку, виявляє можливу наявність порушення здатності керувати своїми діями.

Для наявності юридичного критерію достатньо лише однієї ознаки — інтелектуальної або вольової. Якщо особа нездатна усвідомлювати свої дії, то це завжди свідчить і про нездатність керувати ними. У формулі неосудності інтелектуальна та вольова ознаки розділені сполучником “або”, що вказує на можливість визнання особи неосудною в такому психічному стані, коли інтелект відносно збережений, а вольова сфера значно порушена. Таким чином, наявність тільки вольової ознаки неосудності веде до визнання особи такою, що не е суб’єктом злочину, наприклад, при “нездоланності потягів” — піроманії, деяких сексуальних перверсій.

4. Висновок про неосудність робиться на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею суспільне небезпечного діяння за допомогою медичного та юридичного критеріїв неосудності.

Процес встановлення неосудності особи має певні послідовні складові:

– встановлення факту вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом;

– встановлення факту здійснення його даною особою;

– наявність у даної особи психічного стану, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними;

– наявність вказаного психічного стану у особи під час вчинення суспільне небезпечного діяння.

Застосування поняття неосудності можливе лише відносно конкретних суспільне небезпечних діянь. Не існує неосудності “взагалі” як якогось стабільного чи постійно властивого особі стану.

5. За наявності сумнівів відносно осудності обвинуваченого чи підсудного призначається судрво-психіатрична експертиза (п. З ст. 76 КПК України), яка аналізує, оцінює їх психічний стан у різні проміжки часу. Висновок судово-психіатричної експертизи не є обов’язковим для слідчих органів та суду, які, оцінюючи його, можуть через відповідний процесуальний документ (ч. 4 ст. 75 КПК України) висловити свою незгоду із висновком експертизи та призначити повторну експертизу у іншому складі експертів (п. 5, 6 ст. 75 КПК України).

6. Визнання судом особи, яка вчинила суспільне небезпечні діяння, неосудною виключає застосування будь-якого покарання. До такої особи можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (ст. 92—96).

7. Особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлений вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє ‘й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, підпадає під дію ч. З ст. 19. Фактично мова йде про процесуальну дієздатність, а саме здатність обвинуваченого за своїм психічним станом брати участь у слідчих і судових діях (тобто адекватно сприймати обставини, які мають значення для справи, розуміти суть своїх процесуальних прав та обов’язків) і здійснювати самостійно своє право на захист.

Оцінка психічного стану зазначеної особи проводиться з використанням медичного та юридичного критеріїв. Медичний критерій складається з однієї ознаки — психічної хвороби, яка включає хронічні та тимчасові психотичні розлади. Юридичний критерій складається з двох ознак: інтелектуальної — неможливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та вольової — неможливості керувати своїми діями. У даному випадку юридичний критерій визначає можливість особи стати перед слідством і судом.

У випадках, які розглядаються у ч. З ст. 19, йдеться про осудних осіб, що захворіли у процесі слідства після вчинення злочину, і застосування до них поняття “неосудність” неможливе.

Якщо особа після вчинення злочину захворіла на тимчасовий розлад психічної діяльності, слідство у справі може бути зупинено до видужання обвинуваченого (ст. 208 КПК України). Суд, якщо визнає за необхідне, може застосувати примусові заходи медичного характеру (ст. 92—96 чинного Кодексу, ст. 421 КПК України). Після видужання обвинуваченого примусові заходи медичного характеру судом скасовуються, слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах. Час перебування особи у медичному закладі на примусовому лікуванні зараховується в строк відбуття покарання, якщо особа буде засуджена до позбавлення волі або виправних робіт. Якщо особа після вчинення злочину захворіла на хронічний розлад психічної діяльності, справа направляється до суду для звільнення хворого від покарання та застосування примусових заходів медичного характеру.