Стаття 103. Призначення покарання

Нова редакція ст. 103 ККУ з Коментарями.

1. При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім обставин, передбачених у статтях 65-67 цього Кодексу, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

2. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю кримінальних правопорушень або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років.

Коментар до ст. 103 КК України

1. Крім обставин, які обтяжують чи пом’якшують відповідальність, суд, призначаючи покарання неповнолітньому, враховує:

а) умови життя і виховання неповнолітнього;

б) вплив на неповнолітнього дорослих, які втягнули його у вчинення злочину чи інший вплив;

в) рівень інтелектуального та громадського розвитку неповнолітнього;

г) інші особливості особи неповнолітнього.

2. У всіх випадках покарання у виді позбавлення волі неповнолітньому не може бути призначено більше ніж п’ятнадцять років, у тому числі і призначення покарання за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків.

Інший коментар до статті 103 Кримінального кодексу України

1. Визначення поняття, мети і сутності кримінального покарання розкриваються у ст. 50, положення якої однаково поширюються на дорослих і неповнолітніх, оскільки ґрунтуються на конституційних нормах, обов’язкових для всіх громадян України (ст. 62 і ч. 1 ст. 64 Конституції України).

2. Покарання є своєрідною відповіддю держави на вчинений злочин і реґламентується стосовно неповнолітніх ст. 103 як специфічний кримінально-правовий засіб реагування на суспільне небезпечні діяння, ними скоєні. Законодавець відмежовує покарання від інших заходів впливу, зокрема примусових заходів виховного характеру, які застосовуються до неповнолітніх в особливих випадках, передбачених ст. 97, 105, а також від примусових заходів медичного характеру (ст. 92—96).

3. Змістом покарання є позбавлення або обмеження прав і свобод особи. Категорично неприпустимим е позбавлення чи обмеження прав і свобод особи без правового обґрунтування та з порушенням вимог закону.

Зважаючи на це, слід визнати такими, що суперечать закону: позбавлення неповнолітнього права на побачення з адвокатом, що зумовлює порушення його прав на отримання правової допомоги та захист; відмову засудженому в наданні медичної допомоги, що може завдати серйозної чи непоправної шкоди його здоров’ю та спричинити розповсюдження епідемії; позбавлення засудженого державного захисту від посягань або інших форм негативного впливу з боку третіх осіб.

4. Покарання може бути призначено лише за вироком суду і по відношенню до тієї особи, яку визнано винною у вчиненні злочину.

Не вважаються покаранням і, відповідно, не можуть застосовуватись на практиці, незалежно від мотивів, будь-які заходи, не призначені судом і не передбачені чинним Кодексом. Інакше кажучи, застосування до громадянина, у тому числі у неповнолітньому віці, квазіпокарань, тобто тих, що не передбачені кримінальним законом, категорично неприпустимо, оскільки не ґрунтується на нормах Конституції України і чинного Кодексу.

5. Згідно з принципом законності (п. 1 ч. 1 ст. 129 Конституції України) не допускається також застосування кримінального закону по аналогії. Це виключає кримінальну відповідальність неповнолітніх (а так само і дорослих) за злочини, суб’єктами яких чинний Кодекс їх не визнає. Так, особи у віці від 14 до 16 років не можуть нести відповідальність за організацію злочинних формувань та участь в них (ч. 1 ст. 255). Проте з цього не виходить, що суд позбавлений можливості в залежності від характеру вчинених неповнолітнім дій призначити йому покарання або за готування до злочину, відповідальність за який встановлена з 14 років (наприклад, умисне вбивство, розбій чи вимагання), пославшись в якості підстав на ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 68, або за закінчений злочин, у тому числі й вчинений у співучасті (ч. 2 ст. 68, ст. 115, 187, 189).

6. При призначенні неповнолітнім покарань і визначенні порядку їх виконання (реального чи умовного) суди мають виходити із загальних засад призначення покарань (ст. 65), .приймаючи до уваги також положення ст. 50, 66—73, 98, 103.

Особлива увага при цьому, окрім характеру та ступеня суспільної небезпечності вчинених неповнолітніми злочинів і даних про їх особистість, повинна бути приділена умовам життя, відносинам у сім’ї, з найближчим оточенням, а також впливу покарання на виправлення та подальшу соціальну адаптацію підлітків.

7. Більш суворий вид покарання в межах санкцій, передбачених відповідними статтями Особливої частини Кодексу, допустимо призначати лише тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити досягнення цілей покарання.

Свідченням недоцільності вибору покарання незначної суворості може стати інформація стосовно перебування неповнолітнього на обліку в кримінальній міліції, про наявність у нього судимості за раніше вчинений злочин, дані про неодноразове притягнення його до адміністративної відповідальності за численні правопорушення тощо.

8. Варто мати на увазі, що неповноліття само по собі не е обставиною, що зумовлює вибір злочинцю виду та розміру покарання, порядку його виконання (п. З ст. 66). Лише за певних умов (вчинення злочину невисокої тяжкості, вперше, внаслідок випадкового збігу обставин та ів.), це може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання.

Наявність інших, аналогічних за змістом обставин, пом’якшуючих покарання (ст. 66), а також рівень психофізичного розвитку неповнолітнього можуть посприяти його звільненню від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97, 105) або звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 104). Крім того, це може братись до уваги і у випадках призначення менш суворих покарань, ніж передбачено санкцією відповідної статті Кодексу.

Обставини, що обтяжують покарання (ст. 67), впливають на вибір найбільш суворого із альтернативних видів покарань, передбачених рядом статей Особливої частини Кодексу.

Це, крім того, вагома причина і для відмови у звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності та покарання на підставі ст. 97, 104, 105, 107 та ряду інших.

9. Вбачається доцільним у випадках звільнення неповнолітніх судами від відбування покарання з випробуванням покладати на них, окрім перелічених у ст. 76, обов’язки щодо проведення дозвілля переважно в колі сім’ї (за умови, що сім’я по-справжньому благополучна), не перебувати на вулиці у вечірній і нічний час, наприклад в період з 21 до 6 години.

Позитивних результатів можна очікувати і від адресованої неповнолітньому вимоги з боку органу правосудця з’являтись до суду раз на квартал (або з іншою періодичністю) для співбесід, що дозволить контролювати та коригувати його поведінку.

10. Контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання з випробуванням здійснюється упродовж всього терміну дії іспитового строку органами виконання покарань за місцем проживання названих осіб (ч. 2 ст. 76 ). Це не виключає імовірності покладання судом обов’язку щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи на особу, яка користується авторитетом у неповнолітнього, позитивно характеризується, за умови її згоди або на її прохання.

Відповідальність за ухилення уповноваженої особи від виконання зазначених громадських обов’язків, як і за неналежне їх виконання, законом не передбачена.

11. При призначенні неповнолітнім покарань за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання не може перевищувати 15 років, встановлених для покарань нормами ст. 98 (детальніше про це див. коментар до ст. ст. 70, 71 та 102 (п. 5).