Стаття 50. Поняття покарання та його мета

Нова редакція ст. 50 ККУ з Коментарями.

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Коментар до ст. 50 КК України

1. Покарання як кримінально-правовий інститут є засобом захисту найбільш цінних суспільних благ від злочинних посягань.

2. Кримінальне покарання є мірою найбільш суворого державного примусу, воно застосовується: лише судом (ст. 62 Конституції, ч. 2 ст. 2 КК України), лише в разі вчинення особою передбаченого законом суспільне небезпечного діяння, з метою виправлення і перевиховання засудженого у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також з метою запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Сутністю покарання є позбавлення засудженого певних благ — волі, майна та примушування його до деяких дій чи втрат, у чому й полягає кара за вчинений злочин.

4. Покарання істотно відрізняється від інших мір державного примусу — воно завжди є персоніфікованим, особистим і тягне за собою правові наслідки та судимість.

5. Кримінальне покарання — це зворотний бік злочину. Покарання слідує за злочином: там де злочин, там же за злочином настає покарання.

Покарання — єдиний засіб боротьби зі злочинами, хоча і дуже недосконалий, єдиний засіб захисту суспільства від шкідливих і небезпечних посягань на його найбільш цінні блага.

6. Кримінальний закон встановлює види покарання, а також підстави, умови та порядок застосування мір кримінального покарання. Пленум Верховного Суду України в постанові від 22 грудня 1995 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» визначив головні завдання і спрямованість караної політики в застосуванні мір кримінального покарання. Зазначивши необхідність забезпечення суворо індивідуального підходу до призначення покарання, пленум вказав, що суди, призначаючи покарання, повинні враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.

Винним, які вчинили тяжкі злочини, а також особам, раніше судимим і вперто не бажаючим залучатися до чесного трудового життя, керівникам, організаторам і активним учасникам організованих злочинних угруповань повинні призначатися передбачені законом суворі міри покарання.

Разом з тим щодо осіб, які вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства, потрібно ширше використовувати надані законом можливості для призначення покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Вирішуючи питання про вид і розмір покарання в кожному конкретному випадку суд повинен визначити ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, виходячи із сукупності всіх обставин вчинення злочину — форми вини, мотивів, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину і т. ін. (Див.: п. 1 і 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р.— Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963—1997 роки).— Сімферополь, 1998, с. 93-94).

Інший коментар до статті 50 Кримінального кодексу України

1. Покарання — це особлива форма державного примусу, що застосовується судом від імені держави до особи, винної у вчиненні злочину. Воно полягає у тому, що засуджений зазнає певних втрат, передбачених діючим кримінальним та виправно-трудовим законодавством, і має на меті виправлення та перевиховання засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і інтими особами і тягне судимість винного. Покарання — один з важливих кримінально-правових інститутів, завдяки якому значною мірою досягається ефективність норм кримінального права.

Суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто певних втрат і обмежень. Це може виражатись в обмеженні пересування і спілкування з іншими членами суспільства (при позбавленні волі), права обирати рід трудової діяльності на свій розсуд (при позбавленні права займати певні посади або займатись певною діяльністю), в матеріальних обмеженнях (ари виправних роботах, штрафі, конфіскації майна).

2. Кара виступає як один із засобів для досягнення виправної та превентивної мети покарання. Поряд з цим вона не є єдиним засобом для досягнення такої мети. Покарання пов’язане також із застосуванням комплексу виховних, культурно-освітніх та інших заходів, направлених на перевиховання засуджених.

Караючи осіб, винних у вчиненні злочинів, судові органи захищають охоронювані законом особисті інтереси громадян, їх організацій чи об’єднань, держави і суспільства в цілому. В покаранні втілюються такі принципи, як законність, гуманізм, рівність всіх перед законом незалежно від раси, політичних, релігійних та інших переконань.

3. Покарання відрізняється від інших форм державного примусу тим, що воно виступає як реалізація кримінально-правових відносив між особою, яка вчинила злочин, та державою в особі органів правосуддя в широкому розумінні цього слова і призначається від імені держави.

Метою покарання є реалізація соціальної справедливості, виправлення та перевиховання засудженого, запобігання вчиненню засудженим нових злочинів.

Покарання не має на меті завдавати фізичних страждань засудженій особі або принижувати її гідність. Це гарантується тим, що система покарань в кримінальному праві України не знає ні тілесних покарань, ні таких, які ганьблять людину.