Нова редакція ст. 36 ККУ з Коментарями.

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.

4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Коментар до ст. 36 КК України

1. Право на необхідну оборону — найдавніше право людини. Про нього мовиться уже в договорах Олега й Ігоря з греками (911 р., 945 р.), у «Руській Правді» та майже в усіх пізніших вітчизняних законодавчих актах. Право на необхідну оборону — це один з найважливіших юридичних інститутів. Без права захистити себе, чи свою оселю, майно не може бути у людини спокою, впевненості у безпеці свого життя, недоторканності житла і т. п.

2. Проте право на необхідну оборону може використовуватися лише за необхідних умов. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони: умови, що стосуються обставин нападу, умови, що стосуються обставин захисту.

3. Заподіяння шкоди визнається правомірним, якщо напад був суспільно-небезпечним, тобто загрожував тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей — життя, здоров’я, власності, державного управління тощо. При цьому напад не обов’язково повинен бути злочином, досить того, що він був реально небезпечним — загрожував тяжкими наслідками. Звідси виходить, що необхщна оборона неможлива: проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ін.); при нападі неосудного, про що завідомо знає той, хто захищається, інакше той, на кого напали, має право захищатися за правилами крайньої необхідності.

Необхідна оборона не допускається проти того, хто діє в стані необхідної оборони (як і при провокації необхідної оборони). Провокацією необхідної оборони називаються такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб потім була можливість дати гідну відсіч (по-мститися), посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто опинився у стані необхідної оборони. За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи не можуть помінятися місцями: тобто нападаючий не може стати обороняючим себе, а той, хто захищається, не може стати нападаючим. Тому для визначення стану необхідної оборони дуже важливо встановити — хто нападаючий, а хто захищає себе. Саме тому необхідна оборона проти необхідної оборони неможлива.

Наявний — тобто уже розпочатий, чи який неминуче має початися, ось-ось почнеться, стан необхідної оборони виникає не тільки тоді, коли напад уже розпочався, а й тоді, коли він погрожує негайно і без сумніву початися. Але стану необхідної оборони немає, якщо напад ще не розпочався (бо немає необхідності в заподіянні шкоди), а також і тоді, коли напад уже явно закінчився (бо немає потреби в захисті). Оцінка наявності чи відсутності нападу повинна ґрунтуватися на фактичних обставинах події. Тому, якщо захисник мав підстави думати, що напад лише припинено і він може розпочатися знову, то він діє правомірно. Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. пояснив, що «… стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечного посягання, а й при наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з’ясування цього необхідно враховувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну» (Постанови Пленуму Верховного Суду України.- К., 1995.- С. 27).

Неправильно, наприклад, визначив момент закінчення нападу Жовтневий районний суд м. Києва у справі Г. і засудив його за ст. 115 КК. Г. був визнаний винним у тому, що він підійшов до будинку потерпілого К., щоб з’ясувати, чому семирічний син К. вдарив цеглиною по голові його п’ятирічну дочку. У відповідь на претензії Г. потерпілий К. вдарив його по руці дерев’яною палицею, заподіявши йому легкі тілесні ушкодження без розладу здоров’я. Прийшовши внаслідок цих неправомірних дій в стан сильного душевного хвилювання, Г. вирвав палицю у К. і вдарив його по голові, чим заподіяв потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Президія міського суду визнала таку оцінку дій Г. необгрунтованою, невідповідною закону і вказала, що, згідно зі ст. 36 КК України, не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані необхідної оборони.

За змістом закону стан необхідної оборони може мати місце й тоді, коли захист відбувся безпосередньо за актом хоч і закінченого посягання, але за обставинами подій момент його закінчення не був ясним для того, хто оборонявся. Перехід знаряддя нападу чи інших використаних для цього предметів від того, хто нападав, до того, хто оборонявся, сам по собі не може свідчити про те, що напад закінчився. У відповідь на правомірне бажання повідомити К. про поведінку його сина Г. зазнав нападу з боку К, і, захищаючись від цього нападу, заволодів палицею і відразу ж ударив нею по голові К. За таких обставин необхідно зробити висновок, що Г. діяв у стані необхідної оборони. На підставі викладеного, президія Київського міського суду вирок щодо засудження Г. скасувала, а справу закрила через відсутність у його діях складу злочину (Практика судів…— С. 7—8).

При цьому важливо зауважити, що напад повинен бути дійсним — тобто дійсно існуючим, а не тільки уявлю-ваним, уявним. Недійсний, уявний напад — це наслідок помилки того, хто неправильно оцінив обставини і заподіяв шкоду тому, хто фактично не нападав. Такий випадок у кримінальному праві називається уявною обороною. Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони, вирішується так: відповідальність не настає, якщо захисник сумлінно помилявся, тобто за таких обставин він не міг усвідомити своєї помилки. Відповідальність настає на загальних підставах, якщо захисник міг з оцінки обставин події усвідомити свою помилку, якби він був трохи обачнішим і уважнішим.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 року пояснив: «…Дії, вчинені в стані уявної оборони, тобто коли особа, яка захищається, добросовіс-‘ но помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як такі, що вчинені в стані необхідної оборони. Коли при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа повинна нести відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або в залежності від обставин справи за необережний злочин» (Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах.- С. 29).

4. Захист при необхідній обороні визнається правомірним тільки тоді, коли шкода заподіяна особі, яка нападала, а не комусь іншому. Шкода при захисті може бути завдана нападаючому особисто — його здоров’ю, життю, майну. Завдання будь-якої шкоди третім особам не може бути визнане необхідною обороною (в цьому немає необхідності; крім того, такі дії скоєні уже не з метою захисту, а помсти). Якщо особа, що захищалась, допустила помилку відносно нападаючого, то вона звільняється від відповідальності в разі сумлінної помилки, тобто коли вона дійсно не могла усвідомити такої помилки. Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 р. пояснив: «Якщо при обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до нападу особі, в залежності від наслідків відповідальність може наступати за заподіяння шкоди з необережності» (Постанови Пленуму…— С. 28).

Захист не може перевищувати меж необхідності. Заподіяна шкода нападаючому може бути визнана правомірною тільки в межах необхідності для захисту. Кожен випадок має свої межі необхідності. Для цього враховують: суспільну та особисту цінність об’єкта нападу; несподіваність та інтенсивність нападу; кількість і силу нападаючих; місце, час і обставини нападу; стан того, хто захищається; можливість шкідливих наслідків нападу; можливості захисту — фізична сила того, хто захищається, наявність у нього знарядь захисту, кількість осіб, що підпали під напад і т. ін.

5. У стані необхідної оборони особа може (має право) застосувати такі засоби і знаряддя, які із врахуванням всіх обставин, є необхідні і достатні для захисту. З цього випливають такі висновки. Той, хто захищається, може застосувати такі самі засоби і знаряддя, як і нападаючий. Захист не перестає бути правомірним і тоді, коли застосовуються й більш ефективні засоби та знаряддя. Важливо лише, щоб при цьому не було допущено явної, безсумнівної невідповідності. У випадках, коли має місце напад групи осіб, яка за кількістю переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життя чи здоров’я, то для захисту ці особи можуть застосувати усі наявні засоби.

6. Той, хто захищається, може (має право) заподіяти нападаючому таку саму шкоду, якою йому загрожував нападаючий. Захист не перестає бути правомірним і тоді коли нападаючому буде заподіяна більша шкода, ніж та, якою він загрожував. Неправомірною визнається лише така шкода, яка явно, безсумнівно перевищує шкоду загрози і яка не була необхідною.

7. Межі необхідної оборони перевищуються й тоді, коли нападаючому заподіяна шкода зайва, непотрібна, у якій не було необхідності. Наприклад, перевищив межі необхідної оборони Г. Він познайомився з К. та Л. і протягом чотирьох днів вживав разом з ними в їхньому будинку спиртні напої, які купувалися за його гроші. Коли ж Г. захотів покинути своїх знайомих, вони не тільки відмовились віддати йому гроші за спиртне, а й зажадали від нього ще гроші на особисті потреби. Г. відмовився задовольнити їхню вимогу, і між ними виникла сварка, під час якої Г., з метою позбавити К. життя, кілька разів ударив його кухонним ножем. У цей час Л. чаркою вдарила Г. по голові, а він у відповідь поранив її ножем у груди. Внаслідок цього Л. померла зразу ж на місці події, а К.— через місяць. Отже, у відповідь на вимагання грошей особою, з якою Г. чотири дні вживав спиртні напої, коли К. заявив, що не випустить Г. із будинку, поки не одержить вказану суму, Г. схопив зі столу кухонний ніж і кілька разів ударив К. У цей же час Л. вдарила Г. чаркою по голові. Захищаючись від неї, Г. ударив її ножем в груди. Таким чином Г. заподіяв смерть двом потерпілим. Судова колегія Верховного Суду України визнала, що Г. при цьому перевищив межі необхідної оборони, заподіявши смерть двом потерпілим, які не загрожували його життю чи здоров’ю, вимагаючи від нього, хоча і безпідставно, гроші, тобто заподіяння смерті за таких обставин не було необхідним для захисту (Практика судів…— С. 113-114).

8. Перевищення меж необхідної оборони, як свідчить слідча та судова практика, буває двох видів:

при нападі, який не загрожував тяжкими наслідками, нападникові заподіяна занадто тяжка шкода, наприклад, у відповідь на ляпас заподіяна, смерть, або, як у справі Г.,— смерть заподіяна у відповідь на вимагання грошей знайомою особою; явна невідповідність знарядь і засобів захисту знаряддям і засобам нападу — наприклад, застосування вогнепальної зброї при нападі неозброєного.

Наприклад, у справі Б. судова колегія Верховного Суду України визнала, що Б. перевищив межі необхідної оборони, застосувавши знаряддя захисту, використання якого в такому випадку не викликалось характером і нег безпечністю нападу. Мати засудженого Б. після вживання напоїв у своїй квартирі з П-ва і П. вчинила з ними сварку, яку продовжила на вулиці. Потім вона стала заспокоювати П-ва і П., П-ва нецензурно вилаяла її і почала хапати за волосся, а П. вдарив ногою в живіт. Захищаючи матір від нападу, Б. кілька разів вдарив П. ножем у груди, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, а П-ва таким же ударом ножа вбив (Практика судів…— С. 115-116).

9. Згідно з ч. З ст. 36 КК, перевищення межі необхідної оборони, тобто заподіяння нападаючому такої шкоди, яка явно не відповідала небезпечності нападу чи обстановці захисту, тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Чинне кримінальне законодавство України передбачає кримінальну відповідальність за перевищення меж необхідної оборони у ст. 118 — вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і у ст. 124 — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони.

10. Перевищення меж необхідної оборони можливе лише в стані необхідної оборони і там, де є такий стан. Оборона не може бути необхідною тоді, коли нападу ще немає (і немає реальної загрози нападу), а також і тоді, коли нападу уже немає, тобто напад явно, безперечно і безсумнівно уже закінчено.

Інший коментар до статті 36 Кримінального кодексу України

1. Положення ст. 36 щодо необхідної оборони є втіленням у кримінальне законодавство конституційних положень про право кожного захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27 Конституції України) та ґарантованої недоторканності житла кожного (ч. 1 ст. ЗО Конституції України). Тому необхідна оборона є важливим правовим інститутом, який покликаний сприяти попередженню і припиненню злочинів та забезпечувати активність громадян у боротьбі зі злочинністю.

2. Необхідна оборона полягає у заподіянні шкоди особі (нападнику), яка посягає на законні права та інтереси інших осіб, суспільні інтереси та інтереси держави, з метою негайного припинення чи відвернення цього посягання. Дії, здійснені у стані необхідної оборони, можуть знаходити свій вираз у нанесенні нападнику тілесних ушкоджень, позбавленні його свободи пересування (шляхом зв’язування, закриття у приміщені) і навіть позбавленні життя. І хоча формально ці діяння мають ознаки злочинів, вони не визнаються такими, оскільки спрямовані на захист врегульованих нормами права відносин, припинення правопорушень і укріплення правопорядку.

3. Для того щоб дії особи, якими була заподіяна шкода іншій особі, були визнані необхідною обороною, потрібно, щоб вони відповідали сукупності ряду умов.

По-перше, ці дії повинні вчинятися особою з метою захисту від суспільне небезпечних посягань на свої законні права та інтереси, або на законні права та інтереси інших осіб, або на суспільні інтереси, або на інтереси держави. Таким чином, необхідною обороною будуть не лише дії особи, спрямовані на захист власних законних інтересів і потреб, але й на захист законних прав та інтересів будь-яких інших суб’єктів.

По-друге, шкода, яка заподіюється тому, хто посягає повинна бути:

— необхідною, тобто такою, яка здатна в даній обстановці відвернути або припинити посягання на законні права та інтереси певних суб’єктів.

Наприклад, для того щоб припинити посягання на недоторканність особи з боку нападника, який вже почав наносити удари потерпілому, необхідно застосувати проти нього засоби фізичного впливу, аж до нанесення шкоди його здоров’ю, оскільки обстановка свідчить про те, що умовляння до бажаного результату не приведуть;

— достатньою, тобто такою, яка негайно відвертає або припиняє посягання, але не заподіює шкоду після того, як посягання припинене або відвернене.

Наприклад, якщо нападник в результаті заподіяної шкоди втратив можливість продовжувати свої посягання (йому зламано руку або він втратив свідомість), то вчинення йому шкоди вже після цього буде виходити за межі достатності і кваліфікуватиметься не як необхідна оборона, а як злочинне заподіяння шкоди здоров’ю.

По-третє, дії, спрямовані на захист законних прав та інтересів, не повинні перевищувати меж необхідної оборони (див. коментар до ч. З цієї статті).

4. Узагальнивши викладене вище, а також врахувавши відповідні положення науки кримінального права та практики застосування кримінального законодавства, законодавець для визнання вчиненої нападнику шкоди такою, що заподіяна у стані необхідної оборони, вимагає дотримання ряду умов, які стосуються як самого посягання, так і дій, спрямованих на захист від нього.

По-перше, посягання, яке відвертається або припиняється, повинно бути суспільне небезпечним, тобто таким, що загрожує настанням тяжких наслідків для законних прав та інтересів конкретних суб’єктів.

Для того щоб посягання визнавалось таким, воно має бути:

— дією, яка оцінюється чинним Кодексом як злочин, або суспільне небезпечною дією особи, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або дією з боку душевнохворої (неосудної) особи;

— дією, яка містить реальну загрозу законним правам та інтересам, аби той, хто захищається, мав підстави для висновку про реальність загрози і про потребу негайно відвернути або припинити небезпечне посягання нападника з метою недопущення настання певних тяжких наслідків.

Інакше кажучи, необхідно щоб дія, яка відвертається або припиняється як суспільне небезпечне посягання шляхом заподіяння шкоди нападнику, у випадку її продовження:

— привела до настання реальної шкоди певним суб’єктам;

— фактично не могла привести до настання реальної шкоди, але особа, що оборонялась, мала, з урахуванням конкретних обставин, підстави для висновку про існування реальної загрози.

Наприклад, коли особа, щодо якої у темному безлюдному місці нападник, висловлюючи погрози, засунув руку в свою кишеню, у відповідь підхоплює із землі камінь і наносить ним удар нападнику, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, то вона не буде нести відповідальності, навіть якщо у кишені нападника не було ніякої зброї. У вказаних конкретних, обставинах у особи, яка піддалась нападу, були всі підстави чекати реального застосування проти себе зброї чи інших знарядь насилля.

Загрозою, що відвертається, може бути загроза життю, здоров’ю, недоторканності власності, житла або інших приміщень (наприклад, приміщень державних чи громадських установ).

Посягання, яке відвертається або припиняється в результаті необхідної оборони, може здійснюватись як фізичною силою нападника, так і шляхом застосування ним зброї, різних пристроїв, використання тварин. Тому як необхідну оборону слід оцінювати вбивство тварини у тих випадках, коли вона використовується її власником або іншою особою як знаряддя посягання. В інших випадках, наприклад коли тварина зірвалася з ланцюга і нападає на людей, її вбивство слід розглядати як крайню необхідність.

Протиправними будуть дії, що спричинили шкоду здоров’ю особи при відсутності реальної загрози. Прикладом може служити вчинення шкоди у відповідь на словесні погрози здійснити убивство, не підкріплені діями, спрямованими на втілення цієї погрози у реальність.

По-друге, шкода, заподіяна при необхідній обороні, визнається правомірною лише тоді, коли вона заподіяна нападникові, а не якісь іншій особі. Слід зазначити, що у випадках, коли особа, що захищалась, в результаті сумлінної помилки вчинила шкоду не нападнику, а іншій особі, то вона звільняється від відповідальності. Крім цього, пленум Верховного Суду України в постанові “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань” від 28 червня 1991 р. пояснив: якщо при обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, залежно від наслідків відповідальність може настати за заподіяння шкоди з необережності.

По-третє, заподіяна нападнику шкода повинна вчинятись в межах, необхідних для захисту, тобто повинна бути достатньою для припинення або відвернення його посягання. У кожному випадку при оцінці рівня вчиненої нападнику шкоди слід враховувати особистісну та суспільну цінність об’єкта, на який було спрямовано досягання, можливий рівень тяжкості наслідків нападу, його несподіваність та інтенсивність, кількість і силу нападаючих, місце, час і обставини нападу, фізичний та емоційний стан того, хто захищається.

Для особи, яка захищається, буде правомірним застосувати такі засоби і знаряддя, які в даних обставинах є необхідними і достатніми для здійснення ефективного захисту. Таким чином, той, хто захищається, може застосувати такі ж самі або більш ефективні засоби і знаряддя, як і нападаючий. Тому правомірним буде застосування вогнепальної зброї проти нападника, який використовує ніж, металеву палицю.

По-четверте, необхідна оборона повинна бути своєчасною, тобто заподіяння шкоди тому, хто посягає, може відбуватися лише протягом часу існування посягання. Оборона не може бути необхідною тоді, коли нападу ще немає і, відповідно, немає реальної загрози, а також і тоді, коли нападу уже немає, тобто реальна загроза вже відпала. Таким чином, заподіяння шкоди нападникові після того, як він припинив свої посягання (напад), буде протиправним. У той же час, слід зазначити, що за певних умов стан необхідної оборони може мати місце й тоді, коли заподіяння шкоди нападникові сталося безпосередньо після припинення ним небезпечних дій. Така ситуація може скластись тоді, коли напад закінчився, але за обставинами події для того, хто захищався, це не зрозуміло. З цього питання пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 р. № 4 зазначив, що при вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, припускав помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він знаходився в стані необхідної оборони.

5. Слід мати на увазі, що необхідна оборона неможлива проти правомірних дій посадових осіб, наприклад працівників міліції, а також проти того, хто діє в стані необхідної оборони — необхідна оборона проти необхідної оборони неможлива.

Крім цього, потрібно відрізняти необхідну оборону від провокації необхідної оборони. Під останньою розуміються дії, які особа умисно вчиняє з метою викликати по відношенню до себе прояв певних насильницьких дій з боку іншої особи. Ці дії використовуються як привід для вчинення шкоди, яку намагаються виправдати посиланням на стан необхідної оборони.

6. У відповідності з Конституцією України (ч. З ст. 27) і ч. 2 ст. 36 чинного Кодексу право на необхідну оборону належить кожній особі, незалежно від того, є вона громадянином України, громадянином іншої держави чи особою без громадянства, а також незалежно від її статі, віку, національності, місця проживання та інших обставин. Існування реальної можливості уникнути посягання (наприклад, втекти від нападника) або звернутися за допомогою до інших осіб (сусідів, перехожих, працівників міліції тощо) чи до органів влади (до суду, органів прокуратури) ні в якій мірі не обмежує право особи на необхідну оборону.

7. Заподіяна шкода, навіть тяжка, визнається необхідною, а тому правомірною, якщо вона відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту, тобто заподіяна у межах необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони є злочином і тягне кримінальну відповідальність, але лише у випадках, спеціально передбачених у ст. 118, — умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця і у ст. 124 — умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (див. відповідні коментарі). Таким чином, перевищення меж необхідної оборони, пов’язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, не є тяжкими наслідками, а тому не визнається злочином і не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності.

У відповідності із ч. З ст. 36 межі необхідної оборони вважаються перевищеними за наявності у сукупності таких умов:

— заподіяна нападнику шкода повинна бути тяжкою, тобто такою, що привела до смерті або тяжких тілесних ушкоджень;

— ця шкода повинна бути заподіяна умисно, тобто особа, яка заподіяла смерть або тяжкі тілесні ушкодження нападнику, передбачала і хотіла настання саме таких результатів;

— заподіяна шкода явно не відповідає небезпечності посягання, яке відверталося, або обстановці, в якій здійснювався захист. Інакше кажучи, з обставин, при яких здійснювався захист, очевидно вбачається, що відвернути або припинити посягання реально можна було без заподіяння нападнику смерті або тяжких тілесних ушкоджень. Прикладом такої невідповідності може служити постріл у голову, що призвело до смерті нападника, який не мав у руках ніякої зброї, каміння, палиці тощо і був очевидно фізично слабкішим, ніж особа, яка здійснювала оборону.

8. Не кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони і, відповідно, не притягається до кримінальної відповідальності особа, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, заподіяла нападникові шкоду більшу, ніж це необхідно для припинення його посягання. Саме так слід оцінювати, наприклад, дії батька, який заподіяв тяжкі тілесні ушкодження нападнику, що намагався затягнути його малолітню дочку до свого автомобіля.

9. У відповідності а ч. 5 ст. 36 застосування особою, що обороняється, зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту не кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони та не е підставою для притягнення її до кримінальної відповідальності, незалежно від тяжкості шкоди, яку при цьому було заподіяно нападникові, якщо захист здійснювався:

— від нападу озброєної особи. При цьому не має значення, яку зброю мав у своєму розпорядженні нападник;

— від нападу групи (двох і більше) осіб незалежно від’того, озброєні вони чи ні;

— з метою відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення (наприклад, приміщення державних чи громадських організацій, гараж, тощо). При цьому кількість осіб, що намагались здійснити протиправне насильницьке вторгнення, наявність чи відсутність у них будь-якої зброї не мають значення.

Протиправність вторгнення у приміщення означає відсутність у нападників законних (правових) підстав для проникнення у приміщення проти волі осіб, які його займають.

Насильницьке вторгнення у приміщення — це спроба проникнути у приміщення проти волі осіб, що його займають, із застосуванням фізичного, психічного впливу на цих осіб або будь-яких інших засобів (наприклад, руйнування стіни або стелі приміщення тощо).

Таким чином, кримінальне законодавство України надає практично необмежені можливості для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.