Нова редакція ст. 3 ККУ з Коментарями.
1. Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
2. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності.
3. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
4. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
5. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.
6. Зміни до законодавства України про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та/або до кримінального процесуального законодавства України, та/або до законодавства України про адміністративні правопорушення.
Коментар до ст. 3 КК України
1. Кримінальна відповідальність є одна з видів юридичної відповідальності, яка в свою чергу є частиною суспільної відповідальності.
Соціальна (суспільна) відповідальність — це підзвітність кожного члена суспільства, положеність до відповіді, обов’язок дати звіт про свою суспільну поведінку.
Відповідальність взагалі — значить обов’язок дати відповідь за свою суспільну поведінку і прийняти осуд, його негативні суспільні наслідки.
Відповідальним є той, хто зобов’язаний; хто не зобов’язаний, той не відповідає.
2. Філософським обгрунтуванням відповідальності є детермінованість поведінки людини — можливість вибору способу діяти чи відмовитися від дії.
Оскільки особа має можливість діяти тим чи іншим чином або зовсім відмовитися від дії, то суспільство утворює відповідні норми для спрямованості суспільної поведінки особи, для призведення до відповідності можливу поведінку з повинною бути, з вимогливою, і покладає обов’язок на особу дати звіт про ці відхилення, а також отримати за нього засудження.
3. Всіляка відповідальність настає внаслідок порушення певних суспільних норм — моральних, громадських організацій, юридичних. Звідси виникають види відповідальності:
1) Моральна (за порушення моральних норм поведінки).
2) Громадська (за порушення правил, які встановлюють громадські організації).
3) Юридична (за порушення юридичних норм, встановлених державою).
Кожен вид відповідальності має примусовий характер.
Отже, юридична відповідальність — це юридичний обов’язок порушника юридичної норми дати звіт про свою суспільну поведінку та сприйняти відповідні заходи державного примусу.
4. Юридична відповідальність як юридичний обов’язок ґрунтується на Конституції України, на конституційних вимогах дотримання законів та правил суспільного співжиття.
У філософії відповідальність розглядають у двох аспектах:
1) перспективно — як усвідомлення свого обов’язку перед певною спільнотою, перед суспільством та розуміння відповідно з цим значення своєї поведінки;
2) ретроспективне — як відповідальність за минулу поведінку, яка суперечить суспільним нормам, правилам.
5. Кримінальна відповідальність є різновид юридичної відповідальності. Вона виникає з порушення кримінально-правових норм, заборонень.
Кримінальна відповідальність — це обов’язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільне небезпечні дії та обов’язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.
Обов’язок особи нести кримінальну відповідальність виникає з моменту вчинення злочину, з цього моменту виникають кримінально-правові відносини, в яких реалізується відповідальність.
Кримінально-правові відносини виникають між особою, яка вчинила злочин, і органом правосуддя (державними органами, які борються зі злочинністю).
6. Змістом кримінально-правового відношення є права та обов’язки його суб’єктів, передбачені законом:
державний орган правосуддя має право і зобов’язаний:
1) притягнути злочинця до кримінальної відповідальності — чинити допит, обшук, вимагати зізнання та викриття злочину;
2) застосувати до злочинця міри запобіжних заходів (підписку про невиїзд, взяти під варту та ін.), застосувати заходи по забезпеченню конфіскації майна злочинця та інше.
Особа, яка вчинила злочин, зобов’язана:
1) дати звіт про вчинення злочину;
2) отримати осудження;
3) стерпіти запобіжні міри і покарання.
Ця ж особа має право вимагати:
1) щоб до неї був застосований той закон, який передбачає її відповідальність;
2) щоб щодо неї була застосована та міра покарання, яка передбачена порушеним нею законом.
Реалізуються кримінально-правові відносини в кримінальному процесі:
1) вчинення злочину — виникнення кримінальної відповідальності;
2) порушення кримінальної справи і притягнення до відповідальності в якості звинуваченого;
3) постанова звинувального вироку;
4) призначення та виконання покарання;
5) наслідки відповідальності та покарання – судимість;
6) погашення чи зняття судимості.
Після цього кримінально-правове відношення вважається реалізованим і припиняється, закінчується.
На цьому закінчується і кримінальна відповідальність за певний злочин.
7. Законодавство України про кримінальну відповідальність вичерпується Кримінальним кодексом. Ніяких інших законодавчих актів про кримінальну відповідальність в Україні немає. Крім того, згідно з ч. 2 ст. З Кримінального кодексу всі інші закони України про кримінальну відповідальність повинні бути включені до Кримінального кодексу.
У рівній мірі це стосується і тих кримінально-правових норм,, котрі містяться у міжнародних договорах, підписаних Україною, і які визнані обов’язковими для України Верховною Радою України. Таким є, наприклад, норми, що передбачають відповідальність за виготовлення чи збут іноземної валюти (ст. 199 КК України), неподання допомоги при зіткненні пароплавів (ст. 284 КК України), пошкодження морського телеграфного кабелю (ст. 360 КК України), захоплення або угон повітряного судна — літака, гелікоптера (ст. 278 КК України).
Інший коментар до статті 3 Кримінального кодексу України
1. У юридичній науці і практиці поняття “законодавство” застосовується у широкому розумінні як сукупність законів та інших нормативно-правових актів, які забезпечують правове регулювання суспільних відносин на території держави, та у вузькому (власному) розумінні лише як сукупність законів, прийнятих парламентом або референдумом. Коли йдеться про галузеве законодавство (“цивільне законодавство”, “сімейне законодавство” тощо), зміст цих понять відповідно звужується і охоплює закони і нормативні акти (у широкому розумінні) або лише закони (у вузькому розумінні), що у своїй сукупності утворюють певну галузь права.
Характерною особливістю законодавства про кримінальну відповідальність (кримінального законодавства) є те, що воно фактично складається з одного закону — Кримінального кодексу (див. коментар до ст. 1). При цьому, звичайно, Кримінальний кодекс ґрунтується на загальних принципах і конкретних положеннях норм Конституції, яка є основою усього національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй протирічити. Виразом цього є те, що Кримінальний кодекс дослівно відтворює ряд положень Конституції України (див., наприклад, коментар до ч. 2 ст. 2).
У той же час суттєве значення для законодавства про кримінальну відповідальність мають загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Це обумовлено визнанням Україною пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права, а також її прагненням включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва.
При цьому слід виходити з положень ч. 1 ст. 9 Конституції України, у відповідності з якою чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Крім цього, ч. 2 ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. встановлює правило, у відповідності з яким, коли міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України. Таким чином, йдеться не про всі норми міжнародного права, а про ті з них, які містяться у міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України у формі відповідного закону України.
До числа найважливіших міжнародно-правових актів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України і які на цій підставі стали частиною національного законодавства, належать:
– Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.; Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1975 р.; Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1978 р.;
– Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.; Додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1978 р.;
– Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами 1964 р.;
– Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.;
– Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.;
– Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.;
– Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.
Порядок виконання на території України зазначених Європейських конвенцій визначено Інструкцією про порядок виконання Європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженою наказами Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань 29 червня 1999 р.
Органами, до компетенції яких належить розгляд і вирішення питань, пов’язаних з виконанням вказаних конвенцій, є Міністерство юстиції України (щодо справ, які перебувають на розгляді в суді) і Генеральна прокуратура України (щодо справ, які знаходяться на стадії розслідування).
2. Після набрання чинності Кримінальним кодексом України закони України, які регулюють питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю, не можуть застосовуватися як самостійні нормативно-правові акти. Після набрання ними чинності такі закони стають невід’ємними складовими частинами чинного Кримінального кодексу у вигляді його нових статей, їх пунктів або частин, або їх нових редакцій. У зв’язку з цим, як показує відповідна практика, такі закони починаються словами: “Доповнити статтю Кримінального кодексу…” або: “Викласти статтю Кримінального кодексу у такій редакції…”.
3. Про злочинність діяння, а також його караність див. коментар до ч. 2 ст. 1.
4. Аналогія є одним із шляхів усунення прогалин у правовому регулюванні, тобто ситуації, при якій відсутня норма права для врегулювання суспільних відносин, що можуть бути врегульовані правом і потребують правового врегулювання. Для усунення прогалин у ряді галузей права, наприклад у цивільному законодавстві, може застосовуватися аналогія у формі аналогії закону, при якій справа вирішується на основі чинної норми права, що врегульовує схожі відносини, або аналогія права, при якій справа вирішується на основі загальних принципів права (справедливість, рівність, гуманізм тощо). У кримінальному законодавстві застосування аналогії неприпустимо. Тут діє принцип: немає злочину — немає і покарання, якщо немає закону, який їх встановлює.
5. Коментар до ч. 5 ст. З див. також у ч. 2 ст. 1.