Нова редакція ст. 236 ККУ з Коментарями.
Порушення порядку здійснення оцінки впливу на довкілля, правил екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів, якщо це спричинило загибель людей, екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки, –
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Коментар до ст. 236 КК України
1. Правила екологічної безпеки встановлені Законом України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ЗУ. Том 2.— К., 1991.— С. 60-63).
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554 (ЗП України- 1995.- № 10- Ст. 252) затверджено перелік видів діяльності та об’єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку.
2. Склад злочину утворює порушення встановленого порядку проведення екологічної експертизи чи правил екологічної безпеки при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції чи введенні в експлуатацію або ліквідації екологічно небезпечних підприємств, споруд чи інших об’єктів, якщо таке порушення спричинило загибель людей, екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки (захворювання значної кількості людей чи втрату ними працездатності, або велику матеріальну шкоду).
3. Порушення правил екологічної безпеки визнається закінченим злочином з моменту настання вказаних злочинних наслідків.
4. Порушення правил екологічної безпеки вчинюється необережно. Умисне заподіяння шкоди, передбаченої ст. 236 КК, кваліфікується за ст. 113 КК як диверсія.
5. Відповідальними за порушення правил екологічної безпеки є особи, на яких покладено обов’язки дотримання правил екологічної безпеки і які досягли віку шістнадцяти років.
Інший коментар до статті 236 Кримінального кодексу України
1. Злочини, що передбачені розд. VIII Особливої частини КК, мають спільний родовий об’єкт, яким є довкілля, тобто навколишнє природне середовище, що оточує людину і створює умови для її життя.
2. Термінологічний зворот “екологічна безпека”, що використовується законодавцем у назві цієї статті, позначає стан захищеності довкілля від порушення екологічної рівноваги внаслідок неправомірного використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища. Крім цього, екологічна безпека об’єднує в собі цілу низку заходів, спрямованих на недопущення виснаження і знищення природних ресурсів, захворюваності та смертності людей.
Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ передбачається така система заходів забезпечення екологічної безпеки:
– екологічні вимоги щодо розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів (ст.51);
– охорона навколишнього природного середовища під час застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст.52);
– охорона навколишнього середовища від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (ст.53);
– охорона навколишнього природного середовища від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення (ст.54);
– охорона навколишнього природного середовища від забруднення відходами (ст.55);
– екологічна безпека транспортних засобів (ст.56);
– додержання вимог екологічної безпеки при проведенні наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем (ст.57);
– вимоги екологічної безпеки щодо військових оборонних об’єктів та військової діяльності (ст.58).
Екологічна безпека забезпечується:
а) екологічним нормуванням і лімітуванням;
б) видачею дозволів на використання природних ресурсів;
в) екологічним моніторингом;
г) контролем в галузі охорони довкілля;
ґ) прокурорським наглядом за дотриманням природоохоронного законодавства;
д) екологічною експертизою.
3. Об’єктом цього злочину є порядок забезпечення довкілля, придатного і безпечного для життя і здоров’я людей, а також збереження екологічної рівноваги шляхом стандартизації, нормування і лімітування використання природних ресурсів та негативних впливів на навколишнє природне середовище.
4. Предметом злочину є підприємства, споруди, пересувні засоби та інші об’єкти, проектування, розміщення, будівництво, реконструкція, введення в експлуатацію, експлуатація та ліквідація яких створює небезпеку негативного впливу на довкілля та неправомірне використання природних ресурсів.
Підприємство – це єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення господарської діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди або інших правочинів (ст.191 ЦК). Згідно зі ст.62 ГК підприємство є самостійним суб’єктом господарювання, створеним компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності, в порядку, передбаченому цим Кодексом. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Якщо інше не встановлено законом, підприємство діє на основі статуту. Воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. При цьому жодне підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.
Статтею 63 ГК передбачено, що залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
– приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
– підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
– комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
– державне підприємство, що діє на основі державної власності;
– підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).
У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні (ч.4 ст.63, ст.73-78 ГК) та корпоративні (ч.5 ст.63 ГК). Також підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації за рік можуть бути віднесені до малих, середніх або великих (ч.7 ст.63 ГК).
Відповідно до ч.1 ст.64 ГК підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). Функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами (ч.2 ст.64 ГК).
Отже, з огляду на зміст диспозиції ст.236, підприємство слід розглядати як єдиний майновий комплекс, до складу якого входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, право на торговельну марку або інше позначення та інші права (з усім устаткуванням, яке до нього відноситься, інструментом і реманентом, галереями, естакадами, внутрішніми інженерними мережами водопостачання, каналізацією, газо- і теплопроводом, електропостачанням, радіофікацією, підсобними і допоміжними надвірними будівлями, благоустроєм та іншими роботами і витратами), на будівництво, реконструкцію або розширення якого (майнового комплексу в цілому) повинен бути складений окремий проект і кошторис (див. п.2.9. Положення про фінансування та державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України, затвердженого наказом Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державного комітету у справах містобудування та архітектури від 23 вересня 1996 р. № 127/201/173). Будівництво, розширення та реконструкція таких підприємств здійснюються, як правило, за єдиною проектно-кошторисною документацією зі зведеним кошторисним розрахунком вартості будівництва, на які у встановленому порядку затверджується титул будови (п.2.5 цього Положення).
Споруда – це об’єкт будівництва (міст, тунель, платформа тощо) з усіма улаштуваннями (галереями, естакадами тощо), устаткуванням, меблями, інвентарем, підсобними та допоміжними пристроями, що належать до нього, а також, за необхідності, з інженерними мережами, які прилягають до нього. На будівництво цього об’єкта має бути складений окремий проект і кошторис або кошторисний розрахунок (див. підпункт 2.1.1 п.2.1 “Елементи будівництва” розд. 2 Правил визначення вартості будівництва (ДБН Д.1.1-1-2000), затверджених наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 27 серпня 2000 р. № 174). Згідно з п.6 розд. 2 додатка № 1 до Методичних рекомендацій щодо формування собівартості будівельно-монтажних робіт, затверджених наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 7 травня 2002 р. № 81 та абз. 4 п.1 Листа ДПАУ “Про окремі питання оподаткування, пов’язані з будівництвом” від 23 лютого 2004 р. № 1299/16/15-1116 до структурних (тимчасових) частин (компонентів) споруд слід також відносити пристосування та пристрої на об’єктах будівництва, такі як помости, драбини, перехідні містки, ходові дошки (усі названі предмети легко переміщаються на будівельному майданчику). Крім цього, у абз.1 підпункту 8.2.2 п.8.2 ст.8 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” в редакції Закону від 24 грудня 2002 р. № 349-IV складовими компонентами споруд називаються жилі будинки та їх частини (зокрема, квартири та місця загального користування).
Пересувні засоби – будь-які прилади, устаткування, пристрої, що мають ходову частину та призначені для перевезення людей та/або вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів (тобто транспортні засоби: всі види автомобілів, трактори та інші самоходні машини, мотоцикли та інші механічні транспорті засоби – див. абз. 64 п.1.3 Правил дорожнього руху, затверджених постановою КМУ від 10 жовтня 2001 р. № 1306, а також абз. 8 п.1.3 розд. 1 Правил застосування зброї, бойової техніки, озброєння кораблів (катерів), літаків і вертольотів Прикордонних військ, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу під час охорони державного кордону та виключної (морської) економічної зони України, затверджених наказом Голови Держкомкордон України від 29 жовтня 1998 р. № 450), технічного обслуговування (наприклад, засоби, призначені для заправки пальним, мастилами та спеціальними рідинами, або для зарядження повітряних суден стисненим та зрідженим газом, засоби забезпечення повітряних суден електро- та пнемоенергією для запуску двигунів та для перевірки електро- і радіообладнання (див. пп.4.4.2 п.4.4 розд. 4 Положення про порядок використання аеродромів в Україні, затвердженого наказом Міністерства оборони та Міністерства транспорту України від 20 червня 2003 р. № 191/446) тощо), радіозв’язку (зокрема, такі нестаціонарні вузли зв’язку як антени, локатори, різного роду передавачі та ін.) тощо.
Інші об’єкти – це будь-які стаціонарні або нестаціонарні об’єкти господарського та/або промислового призначення, проектування, розміщення, будівництво, реконструкція, введення в експлуатацію, експлуатація або ліквідація яких може негативно вплинути на довкілля та неправомірне використання природних ресурсів (наприклад, спеціально відведені для складування та/або переробки відходів місця, радіоактивні сховища тощо).
5. Об’єктивна сторона злочину включає: а) діяння у вигляді порушення порядку проведення екологічної експертизи і правил екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації або ліквідації підприємства, споруди, пересувних засобів та інших об’єктів; б) суспільно небезпечні наслідки та в) причиновий зв’язок між ними.
6. Екологічна експертиза – це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки (див. ст.1 Закону України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 р. № 45/95-ВР в редакції від 6 квітня 2000 р.).
Основні принципи організації екологічної експертизи визначені ст.26-28 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, а конкретний механізм її здійснення (проведення) регламентований зазначеним Законом України “Про екологічну експертизу”.
До екологічної експертизи включають: перевірку, аналіз, оцінку проектів господарської діяльності і підготовку висновків про їх відповідність нормам і правилам охорони навколишнього природного середовища.
Екологічній експертизі підлягають:
а) техніко-економічні обґрунтування і розрахунки проектів на будівництво і реконструкцію підприємств та інших об’єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища;
б) проекти інструктивно-методичних і нормативно-технічних актів та документів, які регламентують господарську діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище;
в) документація щодо створення нової техніки, технологій, матеріалів і речовин, у тому числі та, що закуповується за кордоном;
г) матеріали, речовини, продукція, господарські рішення, системи й об’єкти, впровадження або реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище чи створення небезпеки для здоров’я людей.
Відповідно до ст.12 Закону України “Про екологічну експертизу” в Україні здійснюється проведення державної, громадської та інших видів екологічної експертизи. При цьому тільки висновки державної екологічної експертизи є обов’язковими для виконання, а висновки громадської та іншої екологічної експертизи мають рекомендаційний характер і можуть бути враховані при проведенні державної екологічної експертизи, а також при прийнятті рішень щодо подальшої реалізації об’єкта екологічної експертизи. Виходячи з цих положень кримінальна відповідальність за даною статтею КК настає не тільки за порушення порядку проведення державної, але й будь-якої іншої (у т.ч. громадської) екологічної експертизи, оскільки останні можуть бути враховані при її проведенні та прийнятті рішень щодо подальшої реалізації об’єкта екологічної експертизи. Отже, саме при безпідставному неврахуванні висновків громадської та/або іншої екологічної експертизи при проведенні державної екологічної експертизи, а також щодо подальшої реалізації її (їх) об’єкта може бути порушений порядок проведення екологічної експертизи.
Державній екологічній експертизі підлягають:
– державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку окремих галузей народного господарства;
– проекти генеральних планів населених пунктів, схем районного планування, схем генеральних планів промислових вузлів, схем розміщення підприємств у промислових вузлах і районах, схеми порядкування промислової забудови, інша передпланова і передпроектна документація;
– інвестиційні проекти, техніко-економічні обґрунтування і розрахунки, проекти і робочі проекти на будівництво нових та розширення, реконструкцію, технічне переозброєння діючих підприємств;
– документація по перепрофілюванню, консервації та ліквідації діючих підприємств, окремих цехів, виробництв та інших промислових і господарських об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, в тому числі військового та оборонного призначення;
– проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини в галузі забезпечення екологічної (в тому числі радіаційної) безпеки, охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів, діяльності, що може негативно впливати на стан навколишнього природного середовища;
– документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів і речовин (у тому числі тих, що закуповуються закордоном), які можуть створити потенційну загрозу навколишньому природному середовищу (див. ч.1 ст.14 Закону України “Про екологічну експертизу”).
Проте слід мати на увазі, що умовою кваліфікації дій особи за ст.236 є те, що зазначені об’єкти державної екологічної експертизи мають бути пов’язані з проектування, розміщенням, будівництвом, реконструкцією, введенням в експлуатацію, експлуатацією або ліквідацією підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів матеріального світу.
За результатами державної екологічної експертизи готується висновок, що містить оцінку екологічної допустимості реалізації діяльності, яка передбачена проектами. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів. Без позитивного висновку державної екологічної експертизи реалізація програм, проектів і рішень забороняється.
Громадська екологічна експертиза може здійснюватись незалежно від державної екологічної експертизи. Ініціатором її проведення щодо будь-яких проектів господарської діяльності, які потребують врахування громадської думки, можуть бути групи місцевого населення чи громадські організації, зареєстровані у встановленому законом порядку. Це, наприклад, тимчасові еколого-експертні формування, що створюються на добровільних засадах і включають відповідних спеціалістів. Висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватись органами, які здійснюють державну екологічну експертизу, а також органами, що заінтересовані у реалізації проектних рішень.
Інші екологічні експертизи можуть здійснюватися за ініціативою заінтересованих юридичних і фізичних осіб на договірній основі із спеціалізованими еколого-експертними органами і формуваннями (див. ч.1 ст.17 зазначеного Закону України “Про екологічну експертизу”).
Отже, порушенням порядку проведення екологічної експертизи слід вважати здійснення таких дій або бездіяльність, які пов’язані з тим, що: за наявності всіх умов та підстав щодо проведення екологічної експертизи об’єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку, уповноважені на це органи (суб’єкти) незаконно утримуються від цього; екологічна експертиза проводиться або не уповноваженими на це органами (суб’єктами), або з порушенням порядку (процедури) її проведення тощо.
7. Екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (див. ст.31 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”).
Правила (нормативи) екологічної безпеки являють собою обов’язкові до виконання норми і правила (екологічні нормативи та екологічні стандарти), що визначають допустимі рівні негативного впливу на довкілля та неправомірного використання природних ресурсів.
Екологічні нормативи встановлюються та вводяться в дію Мінекоресурсів і МОЗ України у вигляді науково обґрунтованих лімітів використання природних ресурсів, що не дозволяють порушувати природні процеси в екосистемах і передбачають можливість відновлення вказаних ресурсів, збереження екологічної рівноваги та рекультивації земель.
Чинне законодавство України передбачає такі ліміти щодо використання водних, лісових, рибних ресурсів та надр, атмосферного повітря (при цьому нормативи використання атмосферного повітря для виробничих потреб на сьогодні поки що не розроблені):
а) гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі;
б) гранично допустимі рівні акустичного (шумового), радіаційного, електромагнітного та іншого шкідливого впливу на довкіллі;
в) гранично допустимі концентрації (вміст) шкідливих речовин у продуктах харчування;
г) гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів;
ґ) гранично допустимі обсяги утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря, нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних (транспортних) засобів та допустимі норми шкідливого фізичного впливу на людину цих джерел.
Підприємства, установи, організації та фізичні особи – підприємці зобов’язані відповідно до Порядку проведення та оплати робіт, пов’язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності, які отримали такі дозволи, затвердженого постановою КМУ від 13 березня 2002 р. № 302, отримати дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та скиди у поверхневі і підземні води.
Дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами являє собою офіційний документ, який дає право підприємствам, установам, організаціям та громадянам – підприємцям експлуатувати об’єкти, з яких надходять в атмосферне повітря забруднюючі речовини або їх суміші, за умови дотримання встановлених відповідних нормативів гранично допустимих викидів та вимог до технологічних процесів у частині обмеження викидів забруднюючих речовин протягом визначеного в дозволі терміну. Такий дозвіл відповідно до п.2 зазначеного Порядку проведення та оплати робіт, пов’язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності, які отримали такі дозволи, видається на безоплатній основі територіальними органами Мінекоресурсів за погодженням з установами державної санітарно-епідеміологічної служби на термін не менш як п’ять років.
Слід мати на увазі, що згідно з Порядком одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних агентів, затвердженим постановою КМУ від 20 червня 1995 р. № 440, обов’язковим є одержання дозволу всіма підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності і видів їхньої діяльності, а також громадянами-підприємцями, які, дотримуючи норми, що гарантують безпеку для здоров’я населення та навколишнього природного середовища, здійснюють виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних агентів. Без цього дозволу провадження зазначеної діяльності забороняється. Дозвіл видається Мінприроди за погодженням з МОЗ, Держнаглядохоронпраці, Мінтрансом, МВС згідно з Переліком отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнологій та інших біологічних агентів, виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізація яких здійснюються за наявності дозволу (Додаток до зазначеного Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних агентів). При цьому видача дозволів на виробництво та використання пестицидів і агрохімікатів здійснюється в установленому порядку після їх державної реєстрації в Мінприроди (див. п.3 вказаного Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних агентів в редакції постанови КМУ від 7 травня 1998 р. № 656 та від 16 червня 2004 р. № 769).
Згідно зі ст.22 Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 8 лютого 1995 р. № 39/95-ВР суб’єкти підприємницької діяльності мають отримувати в Мінекоресурсів спеціальний дозвіл (ліцензію) на використання джерел іонізуючого випромінювання. Порядок та умови здійснення дозвільної діяльності у сфері використання додаткових джерел іонізуючого випромінювання, спрямованої на захист інтересів національної безпеки, запобігання перевищенню допустимих норм опромінення людей і забруднення довкілля, а також дотримання вимог режиму нерозповсюдження ядерної зброї, визначаються Законом України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” від 11 січня 2000 р. № 1370-ХIV в редакції від 15 травня 2003 р. № 747-IV, а також Порядком ліцензування окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії, затвердженим постановою КМУ від 6 грудня 2000 р. № 1782.
Відповідно до ст.6 зазначеного Закону України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” така дозвільна діяльність передбачає:
1) ліцензування окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії;
2) ліцензування діяльності експлуатуючої організації, тобто призначеної державою юридичної особи, яка:
а) здійснює діяльність, пов’язану з вибором майданчика, проектуванням, будівництвом, введенням в експлуатацію, експлуатацією, зняттям з експлуатації ядерної установки або вибором майданчика, проектуванням, будівництвом, експлуатацією, закриттям сховища для захоронення радіоактивних відходів;
б) забезпечує ядерну та радіаційну безпеку і несе відповідальність за ядерну шкоду на окремому етапі життєвого циклу ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів та видачу цій організації окремих дозволів на виконання певних видів робіт чи операцій на етапах введення в експлуатацію, експлуатації та зняття з експлуатації ядерної установки і на етапах експлуатації та закриття сховища для захоронення радіоактивних відходів;
3) ліцензування діяльності, пов’язаної із здійсненням персоналом безпосереднього управління реакторною установкою атомних електростанцій;
4) обов’язкову сертифікацію джерел іонізуючого випромінювання, елементів, важливих для безпеки ядерних установок, упаковок для зберігання, перевезення та захоронення радіоактивних відходів, транспортних упаковок для перевезення джерел іонізуючого випромінювання і транспортних упаковок для перевезення ядерних матеріалів;
5) державну реєстрацію джерел іонізуючого випромінювання.
Згідно з ч.1, 3 ст.7 Закону України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” та п.2 постанови КМУ “Про затвердження Порядку ліцензування окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії” від 6 грудня 2000 р. № 1782 в редакції постанови КМУ від 9 серпня 2001 р. № 1006, від 12 вересня 2002 р. № 1362 Державним комітетом ядерного регулювання здійснюється ліцензування таких видів діяльності у сфері використання ядерної енергії:
– проектування ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів;
– переробка уранових руд;
– перевезення радіоактивних матеріалів;
– переробка, зберігання та захоронення радіоактивних відходів;
– виробництво, зберігання, технічне обслуговування джерел іонізуючого випромінювання;
– використання джерел іонізуючого випромінювання;
– підготовка персоналу для експлуатації ядерної установки (за переліком посад та спеціальностей, який визначається КМУ);
– діяльність, пов’язана із забезпеченням фізичного захисту ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання і ядерних установок (щодо переліків видів такої діяльності див. ч.1 ст.7 Закону України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” в редакції від 15 травня 2003 р., а також п.1 зазначеного Порядку ліцензування окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії в редакції постанови КМУ від 4 лютого 2004 р. № 125).
Вимоги та умови безпеки провадження діяльності з використання джерел іонізуючого випромінювання регулюються також Вимогами та умовами безпеки (ліцензійними умовами) провадження діяльності з використання джерел іонізуючого випромінювання, затвердженими наказом Державного комітету ядерного регулювання України від 2 грудня 2002 р. № 125. Відповідно до цих ліцензійних умов КМУ визначає також виключний перелік джерел іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких звільняється від ліцензування (докладніше див. Перелік джерел іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких звільняється від ліцензування, затверджений постановою КМУ від 1 липня 2002 р. № 912).
Екологічні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища є обов’язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов’язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів (див. ч.1 ст.32 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” в редакції від 6 квітня 2000 р.).
Таким чином, порушення правил екологічної безпеки утворюють дії або бездіяльність, які пов’язані з невиконанням вимог відповідних норм, правил (екологічних нормативів та/або екологічних стандартів), що визначають допустимі рівні негативного впливу на довкілля та неправомірного використання природних ресурсів.
8. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.236, є час вчинення злочину. Так, згідно з диспозицією ст.263 порушення порядку проведення екологічної експертизи та правил екологічної безпеки має бути здійснено під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів.
9. Проектування – це розроблення та затвердження документації (проекту), що складається з креслень, графічних і текстових матеріалів, інженерних і кошторисних розрахунків та визначає планувальні, архітектурні, інженерні та/або технологічні рішення та конструктивні особливості (властивості) підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів, їх основні параметри (містобудівні, об’ємно-планувальні, конструктивні тощо), вартісні показники та організацію конструювання, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та/або ліквідації цих об’єктів (див., наприклад, ст.1 Закону України “Про архітектурну діяльність” від 20 травня 1999 р. № 687-XIV).
10. Розміщенням підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів є вчинення всіх операцій щодо їх надання (продаж, оренда) для експлуатації у спеціально відведеному згідно з проектною документацією місці, безпечного протягом тривалого часу.
11. Будівництво охоплює спорудження нового об’єкта, реконструкцію, розширення, добудову, реставрацію і ремонт об’єктів та виконання монтажних робіт (див. абз. 4 п.2 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 18 “Будівельні контракти”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28 квітня 2001 р. № 205 в редакції наказу від 23 травня 2003 р. № 363).
12. Реконструкцією слід вважати переобладнання існуючих виробничих потужностей, пов’язане з удосконаленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на основі науково-технічних досягнень, що здійснюється за комплексним проектом підприємства з метою збільшення виробничих потужностей, поліпшення якості та зміни номенклатури продукції, поліпшення умов праці та охорони навколишнього природного середовища (див. абз.3 п.46 розд. VIII Правил застосування Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, затверджених постановою ВРУ від 27 червня 1995 р. № 247/95-ВР в редакції від 14 липня 1995 р.).
13. Введення в експлуатацію – це господарські операції (процес), що відображають (відображає) початок використання нових (побудованих, сконструйованих) та/або реконструйованих підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів.
14. Експлуатацією слід вважати використання підприємства, споруди, пересувних засобів та інших об’єктів згідно з їх функціональним призначенням та проведенням необхідних заходів до збереження стану конструкції, при якому вони здатні виконувати задані функції з параметрами, що визначені вимогами технічної документації (див. абз. 8 розд. 2 Правил обстежень, оцінки технічного стану та паспортизації виробничих будівель і споруд, затверджених наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України та Держнаглядохоронпраці України від 27 листопада 1997 № 32/288).
15. Відповідальність за ст.236 настає лише у випадку, якщо порушення порядку проведення екологічної експертизи та/або порушення правил екологічної безпеки (під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів) заподіяло певні наслідки – загибель людей, екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки.
16. Під загибеллю людей слід розуміти смерть хоча б однієї людини.
17. Екологічне забруднення – це надходження у навколишнє природне середовище речовин та енергії, які завдають або можуть завдати шкоди екологічній рівновазі, життю і здоров’ю людей, привести до знищення або пошкодження природних ресурсів. Причинами екологічних забруднень можуть бути як наслідки природних катаклізмів (переміщення материків, цунамі, виверження вулканів, землетруси, зсуви, ерозія землі, загнивання лісів), так і наслідки діяльності людини. Діяльність людини може носити або антропогенний характер (коли люди забруднюють довкілля самим фактом своєї життєдіяльності), або техногенний характер (забруднення довкілля внаслідок функціонування підприємств, технологічних процесів, випробувань, роботи транспорту, а також промислових та інших екологічних аварій).
Оскільки будь-яка діяльність людини призводить у більшій чи меншій мірі до забруднення довкілля, вагомим при кваліфікації екологічних правопорушень є аналіз причин і характеру забруднень.
Відповідальність за ст.236 настає за техногенні забруднення довкіллі або вчинення діянь (дії чи бездіяльності), які призвели до екологічної аварії. Техногенне забруднення довкілля може бути підставою притягнення до кримінальної відповідальності лише у випадку перевищення суб’єктами господарської діяльності екологічних нормативів (нормативів екологічної безпеки), тобто гранично допустимих концентрацій, гранично допустимих викидів і скидів забруднюючих речовин, гранично допустимих рівнів акустичного або радіаційного забруднення довкілля та ін.
18. Згідно зі ст.1 Закону України “Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р. № 1699-III територією вважається частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.
Вирішення питання про наявність забруднення значних територій належить до компетенції суду з урахуванням фактичних обставин справи, розмірів заподіяної шкоди тощо.
У пункті 8 Постанови ПВСУ “Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля” від 10 грудня 2004 р. № 17 роз’яснюється, що відповідальність за порушення правил екологічної безпеки настає, зокрема, за умови, що воно спричинило екологічне забруднення значних територій. Під таким забрудненням необхідно розуміти істотне погіршення екологічної обстановки внаслідок значного запилення, задимлення, викидів радіоактивних, хімічних, бактеріологічних та інших речовин, що становлять небезпеку для людини, довкілля, матеріальних цінностей тощо. З’ясовуючи питання про те, чи є значною територія, на якій сталося екологічне забруднення, треба враховувати дані про її площу, екологічну унікальність, належність до природно-заповідного фонду чи іншого об’єкта загальнодержавного значення.
19. Поняттям “інші тяжкі наслідки” охоплюються випадки масового захворювання людей, масове знищення об’єктів тваринного або рослинного світу, виснаження природних ресурсів, тривалий простій підприємств тощо.
Під масовим захворюванням людей слід розуміти захворювання значної кількості людей на одній території, що є небезпечними для їх життя і здоров’я або поєднані із стійкою втратою працездатності, зараження епідемічними або інфекційними хворобами кількох осіб, появу відхилень у розвитку дітей, значне зниження тривалості життя, захисних можливостей імунної системи.
Масове знищення об’єктів тваринного або рослинного світу означає:
а) приведення у непридатний стан рослин на великих площах, у великому розмірі або на значну суму;
б) приведення у непридатний або в частково непридатний стан угідь;
в) знищення або приведення у непридатний або в частково непридатний стан врожаю сільськогосподарських рослин у великій кількості або на значну суму;
г) знищення значної кількості тварин;
ґ) знищення посівного матеріалу, земель та насаджень;
д) знищення та отруєння значної кількості риби.
Під виснаженням природних ресурсів слід розуміти їх нераціональне використання, що призвело до зниження продуктивності або невідповідності доступних запасів ресурсів і безпечних умов їх використання, до зменшення стоку поверхневих вод чи скорочення запасів підземних вод.
20. Обов’язковим при кваліфікації злочину, передбаченого ст.236, є встановлення причинового зв’язку між зазначеним діянням та суспільно небезпечним наслідком (наслідками).
21. За особливостями конструкції склад даного злочину є матеріальним. Злочин вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених диспозицією ст.236.
22. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини до наслідків, саме ж порушення порядку проведення екологічної експертизи та правил екологічної безпеки є умисним.
Мотивами цього злочину може бути корислива зацікавленість, тобто економія коштів, потрібних для проведення екологічної експертизи та виконання її висновків; економія затрат, необхідних на врахування вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів, або, наприклад, бажання прискорити вирішення згаданих проблем за рахунок скорочення строків на екологічні висновки тощо.
23. Суб’єктом злочину можуть бути службові особи, а також працівники підприємств, установ і організацій, на яких покладені певні обов’язки: проведення екологічної експертизи, врахування в роботі висновків екологічної експертизи, визначення екологічних нормативів, видача дозволів на використання природних ресурсів та на забруднення довкілля, контроль за дотриманням встановлених екологічних нормативів, у тому числі визначених у дозволах на використання природних ресурсів та забруднення довкілля.
Фізична особа може бути суб’єктом злочину, якщо вона займається господарською діяльністю як фізична особа – підприємець або у випадках екологічних аварій і катастроф, які сталися з її вини. У випадках умисного знищення, пошкодження природних ресурсів, що перебувають у чужій власності, якщо це не призвело до наслідків, передбачених ст.236, особою, якій вже виповнилося 14 років, відповідальність за відповідних обставин може наставати за ст.194, 347, 352 або 378.
24. Порушення правил екологічної безпеки, встановлених Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, можна кваліфікувати таким чином:
– здійснення порушення екологічних вимог щодо розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію і експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів (ст.51 цього Закону) та порушення правил екологічної безпеки транспортних засобів (ст.56 Закону) слід кваліфікувати за ст.236;
– порушення правил охорони навколишнього природного середовища при застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст.52 згаданого Закону) підлягає кваліфікації за ст.239;
– порушення вимог охорони навколишнього природного середовища та шкідливого біологічного впливу (ст.53 Закону) слід кваліфікувати за іншими статтями КК.
25. Притягнення осіб до кримінальної відповідальності за ст.236 не звільняє їх від обов’язку відшкодувати заподіяні збитки. У даному випадку відшкодування виступає своєрідним засобом реалізації міжнародно-правового принципу “забруднювач платить”, закріпленого у ст.66 Конституції України.