Нова редакція ст. 2 ККУ з Коментарями.
1. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
2. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
3. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.
Коментар до ст. 2 КК України
1. Стаття 2 КК встановлює підстави кримінальної відповідальності, згідно з якими відповідальності підлягає особа, яка: а) вчинила передбачений законом злочин; б) винна у вчиненні цього злочину; в) підлягає кримінальній відповідальності за своїми суб’єктивними ознаками (віком, осудністю).
2. Лише за наявності таких ознак вчиненого виникає підстава притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.
3. Всі ознаки підстави кримінальної відповідальності визначаються законом; лише ті з них можна вважати за такі ознаки, які прямо зазначені законом.
Сукупність усіх ознак, встановлених законом, які визначають певне діяння як злочин, називається складом злочину.
Склад злочину — єдина підстава кримінальної відповідальності.
Склад злочину має такі особливості. Він містить усю сукупність ознак певного злочину, відсутність хоча б однієї з таких ознак означає, що складу злочину немає. Склад злочину — це сукупність юридичних ознак, тобто ознак, встановлених лише законом. Склад злочину — це сукупність юридичних ознак, які характеризують діяння з об’єктивної та суб’єктивної сторони. Склад злочину, як сукупність юридичних ознак злочину, є єдиною, необхідною і достатньою підставою кримінальної відповідальності, визначеної законом. Єдиною — тому, що підставою кримінальної відповідальності є лише склад злочину, іншої підстави законом не визначено, й іншої підстави немає. Необхідною — тому, що без складу злочину кримінальна відповідальність, згідно з законом, неможлива, не може настати. Достатньою — тому, що для настання кримінальної відповідальності досить цієї однієї підстави. Якоїсь іншої не треба шукати. Склад злочину — це законодавча підстава, оскільки вона безпосередньо визначена законом.
4. Відповідно до ст. 2 К.К кримінальна відповідальність настає лише за умови, що в діях особи є склад певного злочину.
Кримінальна відповідальність — це обов’язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільне небезпечні дії та обов’язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його наслідки. Обов’язок особи нести кримінальну відповідальність виникає з моменту вчинення злочину; з цього моменту виникають кримінально-правові відносини, в яких реалізується кримінальна відповідальність. Кримінально-правові відносини виникають між особою, яка вчинила злочин, і органом правосуддя. Змістом кримінально-правових відносин є права і обов’язки його суб’єктів, передбачені законом.
Державний орган правосуддя має право і зобов ‘язаний:
а) притягнути злочинця до кримінальної відповідальності — чинити допит, обшук, вимагати зізнання та ви-; криття злочину; б) застосовувати до злочинця запобіжні заходи (підписку про невиїзд, взяти під варту тощо), застосувати заходи щодо забезпечення конфіскації майна злочинця та ін.
Особа, яка вчинила злочин, повинна: а) дати звіт про вчинення злочину; б) отримати засудження; в) стерпіти запобіжні міри і покарання. Ця ж особа має право вимагати: а) щоб до неї був застосований той закон,— який передбачає її відповідальність; б) щоб до неї була застосована та міра покарання, яка передбачена порушеним нею законом.
Частина 2 ст. 2 КК закріплює важливий Конституційний принцип невинуватості — особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено
в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України).
У ч. З ст. 2 КК повторюється важливий Конституційний принцип — ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за один і той же злочин (стаття 61 Конституції України).
У теорії кримінального права склади злочинів класифікуються за різними підставами:
1. За ступенем суспільної небезпечності склади злочинів розподіляються на:
1) головні — у ст. 115, 364 КК та у частинах 1 ст. 185— 191, у яких міститься сукупність ознак злочину одного виду (наприклад — умисне вбивство у ст. 115 КК України);
2) кваліфіковані — з обтяжуючими обставинами (ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121 і ч. 2 ст. 134 КК України);
3) менш небезпечні — з пом’якшуючими обставинами — ст. 116, 118, 123, 124 КК.
2. За способами нарису складу злочину в законі вони розподіляються на:
1) прості склади злочинів і
2) складні.
Простім називається такий склад злочину, який у законі визначається єдністю, одиничністю всіх його елементів — об’єкта, однією дією, одною формою вини. Таким є, наприклад, склад злочину у ч. 1 ст. 115 КК:
а) один об’єкт посягання — життя;
р) одна дія і наслідки — смерть;
в) одна форма вини — умисел.
Складним називається такий склад злочину, який має:
1) дві або більше дії — наприклад, склад злочину у ст. 263 має кілька видів дій кожна, з яких утворює закінчений склад цього злочину;
2) дві різні форми вини — це такі склади злочину, в яких суб’єктивна сторона не однорідна (подвійна, змішана).
Такий склад злочину характеризується подвійністю вини — до різних за характером тяжкості злочинних наслідків винний має різне психічне ставлення — до одних умисне, до інших — необережне. Наприклад, у ч. 2 ст. 121 — умисел відносно тяжких тілесних ушкоджень і необережність відносно настання смерті.
Виділення як різновиду складних складів злочину так званих складів злочину з двома об’єктами (двооб’єктні склади) та альтернативних складів не обґрунтовано і безпідставно, оскільки будь-який злочин посягає не на один, а на декілька об’єктів і тому альтернативним є не склад злочину, а диспозиція уголовно-правових норм, що не одне і те ж.
За конструкцією склади злочинів розподіляються на:
1) Матеріальні — в яких злочинні наслідки є обов’язковою ознакою (викрадення, вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення майна тощо).
2) Формальні — в яких злочинні наслідки не є обов’язковою ознакою (образа, хабарництво, дезертирство і т. ін.).
При цьому треба мати на увазі, що будь-який злочин спричиняє суспільне небезпечні наслідки (без цієї своєї властивості той чи інший вчинок не може бути злочином).
Але характер та суспільні особливості наслідків різних діянь такі, що заподіяння деяких із них досягає суспільної небезпечності лише при певному рівні. Наприклад, викрадення може заподіювати збитки від декількох копійок до багатьох мільйонів і мільярдів. Тоді як образа, наприклад, принижує гідність та честь особи майже завжди однаково.
Враховуючи ці особливості злочинних наслідків, законодавець конструює склади злочинів таким Чином, що в першому випадку склад злочину утворюється лише при певних розмірах наслідків. Цю величину наслідків завжди треба довести, доказати, встановити і без неї немає закінченого складу злочину.
Для цього законодавець конструює склад злочину так, щоб злочинні наслідки певної величини були його обов’язковою ознакою.
Такий склад злочину називається матеріальним.
В інших випадках для складу закінченого злочину досить звичайних для певного посягання наслідків. Встановлювати, доводити та доказувати їх величину, розміри немає потреби, і тому законодавець конструює склад такого злочину так, що злочинні наслідки мовби знаходяться за межами складу злочину, поза його обов’язковими ознаками. Такий злочин має наслідки, вони є, вони суспільне небезпечні, але до складу злочину вони не належать. Склад цього злочину є наявним у діях особи при будь-яких розмірах цих наслідків.
Такий склад злочину називають формальним.
Особливу конструкцію мають так звані «укорочені» склади злочинів.
Укороченим називається такий склад злочину, в якому момент його завершення, закінчення перенесено на початкову стадію вчинення злочину.
Наприклад, розбій (ст. 187) вважається закінченим з моменту нападу, а не з моменту заволодіння викраденим майном, бандитизм вважається закінченим з моменту початку створення банди і т. ін.
У злочинах з укороченими складами треба відрізняти момент закінчення складу злочину і момент закінчення злочину взагалі, які не збігаються:
склад злочину може бути закінчений, а злочин може продовжуватися.
Практично це має важливе значення для тих випадків, коли після закінчення складу злочину сам злочин ще може продовжуватися, і до його вчинення можуть приєднатися інші особи, які повинні визнаватися співвиконав-цями цього злочину чи пособниками (ст. 27 КК України).
Відрізняють також загальний склад злочину, як сукупність всіх ознак всякого злочину (об’єкт, об’єктивна сто-рона, суб’єкт і суб’єктивна сторона) і конкретний склад злочину, як сукупність ознак певного, конкретного зло-чину — вбивства — ст. 115 КК, хуліганства — ст. 296 КК та інших. .
Інший коментар до статті 2 Кримінального кодексу України
1. Кримінальна відповідальність є найтяжчим видом юридичної відповідальності, правовим наслідком вчинення злочину і полягає у застосуванні до особи, яка вчинила злочин, державного примусу у формі покарання, передбаченого чинним Кодексом.
Соціальна та юридична сутність кримінальної відповідальності полягає у тому, що вона:
— є реакцією держави на вчинений особою злочин;
— є офіційною державною оцінкою в обвинувальному вироку СУДУ діяння як злочину, а особи, що його вчинила, як злочинця;
— обумовлює настання певних несприятливих наслідків для особи, що вчинила злочин, у вигляді передбачених чинним Кодексом санкцій.
Для того, щоб вчинене діяння стало підставою виникнення кримінальної відповідальності, необхідно, щоб воно відповідало ознакам складу певного злочину, передбаченого чинним Кодексом.
Склад злочину — сукупність передбачених чинним Кодексом об’єктивних і суб’єктивних ознак, при наявності яких діяння визнається злочином. Інакше кажучи, склад злочину відіграє роль своєрідної юридичної моделі видів злочинів.
Елементами складу злочину є:
— об’єкт злочину — це те, проти чого спрямований злочин, тобто те, чому він спричиняє або може заподіяти шкоду. Як об’єкт злочину можуть виступати цінності, перераховані у ч. 1 ст. 1;
— об’єктивна сторона злочину — це те, як злочин виявляється у реальній дійсності. Вона охоплює вчинене діяння, злочинні наслідки та причинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засіб та обставини вчиненого діяння;
— суб’єкт злочину — це фізична особа, яка є осудною і досягла встановленого чинним Кодексом (ст. 22) віку кримінальної відповідальності за даний злочин. У деяких випадках для визнання особи суб’єктом злочину крім осудності і встановленого віку необхідна наявність деяких інших, спеціальних ознак (так званий спеціальний суб’єкт), наприклад, належність до іноземного громадянства, певне службове становище тощо;
— суб’єктивна сторона злочину — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої чинним Кодексом, та наслідків, що настали або можуть настати в результаті її дії чи бездіяльності. Суб’єктивна сторона злочину виражається у вині суб’єкта, яка може бути у формі умислу або необережності. Сутність різних видів умислу та необережності визначається у ст. 24 і 25.
Відсутність у діянні хоча б однієї з ознак, що входять до складу злочину, виключає можливість кваліфікувати це діяння як злочин, а тому не дає підстав для кримінальної відповідальності.
З викладеного випливає, що саме лише бажання особи вчинити певне суспільне небезпечне діяння, її переконання у необхідності і обґрунтованості таких діянь, висловлювання про бажання їх вчинити, якщо вони не супроводжуються певними діяннями, спрямованими на їх реалізацію у дійсність, не є злочинами і не можуть бути підставою для виникнення кримінальної відповідальності.
2. Ч. 2 ст. 2 чинного Кодексу дослівно відтворює положення ч. 1 ст. 62 Конституції України і по суті закріплює основний принцип кримінального права демократичної правової держави, у відповідності з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це означає, що для визнання особи такою, що вчинила злочин і піддання її встановленому покаранню необхідно:
— по-перше, набуття законної сили відповідного обвинувального вироку суду щодо даної особи;
— по-друге, щоб суд, який виніс обвинувальний вирок, був створений у відповідності з встановленим законом порядком;
— по-третє, щоб дана категорія справ входила до юрисдикції суду, що її розглянув;
— по-четверте, щоб розгляд справи у суді здійснювався у відповідності зі встановленою кримінально-процесуальним законодавством процедурою.
3. Положення ч. З ст. 2 втілює у кримінальне законодавство положення ч. 1 ст. 61 Конституції України , у відповідності з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Застосовуючи це положення чинного кодексу, слід мати на увазі, що йдеться про неможливість притягнення особи більше одного разу до кримінальної відповідальності не за вчинення одного й того ж самого діяння, а за вчинення одного й того ж самого злочину, тобто за те діяння, що має ознаки складу одного злочину. В той же час, можливі ситуації, коли одне й те. саме діяння має ознаки складів декількох злочинів, наприклад, хуліганства і умисного знищення або пошкодження майна. У цьому випадку особа притягається до кримінальної відповідальності за декілька злочинів, хоча вони вчинені одним діянням.